Розділ №4. Спокусливе неподобство

У вітальні панувала напівтемрява. Переступаючи поріг я очікувала різного.  Смішно й сказати, але він дійсно вмостився на дивані з чашкою кави та дивився в телевізорі якийсь фільм. Мені навіть цікаво стало, що може подобатися такому лінивому чоловікові. Тому я нахабно сіла поруч й з жахом усвідомила, що він увімкнув перший ліпший канал з якимось любовним фільмом. Ще й з області рожевих поні, де жінка кричить "Майкле? Що ж нам тепер робити?", а він їй такий "Я все вирішу!". А потім вона дає йому прочухана й розв’язує свої проблеми сама. 

— Як ви взагалі можете дивитися це…? — прошепотіла собі під ніс, забираючись з ногами та прикриваючи долонею очі. — В мене кров з вух поллється якщо цей мачо ще раз назве її зайчиком.  Склероз в нього чи що...? Ім’я забув?

— Цілком можливо, — погодився він зі мною, не відриваючи погляду. — У подібному жанрі це часто трапляється. 

— І вас не лякають такі фільми своєю тупістю та любовними п’ятикутниками? — дивувалася. В моїй голові ніяк не зівставлявся образ злого слідчого, який мало не зніс магією пів бару з цим спокійним сім’янином, який байдуже розглядав любовну драму.   

— Я передивився всі частини «Маленької Ліло» та знаю, що їй подобається Білі, а він  закоханий в її подружку Сьюзі, котра в сімдесят шостій серії виявиться злочинницею. Гадаєте, мене в цьому житті ще щось може здивувати? — сонно потягнувся  чоловік та притулився щокою до бильця. Наші ноги ненароком доторкнулися один до одного і я нервово перевела погляд на власника. А тому хоч би що. — Головне, щоб не вийшов сьомий сезон, бо його я точно не переживу…

— До такого мене життя точно не готувало… — констатувала факт і замовкла, намагаючись знайти сенс у цій стрічці. Але сенсу там не було. — Ні, це неможливо просто… Не уявляю собі ситуацію, в якій би жінка не знала, що їй робити… Якась неправильна логіка! Це жахіття точно писав чоловік… Ні краплі реалістичності…

Я хотіла було й далі посваритися на поганих сценаристів, але варто було мені повернути обличчя ліворуч, як мій знайомий маніяк заснув й повільно сповз по спинці прямісінько на моє плече! Ось так легко, ніби ми не говорили з ним кілька хвилин тому. Просто взяв та вирубився! Ба більше! Коли я спробувала обережно відсунути його від себе, ці сімдесят кілограмів ліні притягнути мене в обійми замість подушки та звалили на інший край! Ніби ми все своє життя спали разом! 

І ж не злякався, що я з ним щось зроблю! А ось так просто зробив з мене свій особистий диван! А казав, що не збоченець! Он, як втулив свої губи в мою шию! Так би й стукнула його! Я вже хотіла було дійсно штурхнути його, як ніби по команді задзвенів телефон.  Моє нахабне спляче чудовисько рефлекторно намацало його та випадково увімкнуло гучномовець, перш ніж зручніше вмоститися на моєму плечі. 

— О, бачу, ви не спите, містере Айроне, — почувся загрозливий скрипучий голос в слухавці, від якого мені стало до біса неприємно. А от цьому байдуже! 

— Сплю, — вимовив він та легким рухом пальця вимкнув вхідний дзвінок. Поки я шоковано намагалася зрозуміти, що зараз відбувалося, виклик знову повторився й він знову прийняв його. — Та хто там дзвонить в таку рань...! 

— Я відберу у вас все, що ви цінуєте та знищу! — верещали на тому боці, поки Айрон судомно намагався вимкнути пристрій, а потім здався загарчав мені в груди. 

— Агов ти, недобитий археоптерикс! Хто погрожує посеред ночі?! — завівся він не на жарт так, що всі металеві речі загули в кімнаті, загрозливо нависаючи зверху. Разом з колекцією ножів, які висіли на стіні, ніби в маніяка. — В тебе взагалі совісті немає? Я спати хочу! Набери зранку, коли я висплюсь, паразауролоф контужений! 

Телефон мага вимкнувся, розібрався на дрібні деталі  та полетів за допомогою магії на стіл. Айрон з тими ж заплющеними очима виснажено видихнув повітря та закинув на мене зверху ногу. Я розгублено кліпала очима то на нього, то на гострі леза, які продовжували літати по кімнаті, доки мені сопіли, й не розуміла, що відбувалося. Й перш ніж я наважилася хоч щось сказати, він знову заснув на останок пробубонівши собі під ніс:

— Кляті метаморфи... Ненавиджу...!

Ось тобі й на… Вляпалася на свою голову в кланові конфлікти з переслідуванням… Хто б міг подумати, що такий турботливий красень виявиться ненависником метаморфів. Бісова дискримінація за расовою ознакою…! І що він такого наробив, якщо вони його турбують ось таким чином, а не просто усувають, як то було прийнято?Напевно, щось зовсім погане, якщо йому вирішили подіяти на нерви…  А здавався мені таким приємним чоловіком…! Захистив. Рану обробив! Кавою напоїв! От що за спокусливе неподобство…?

Я все ще ніяково лежала під чужим тілом, неспроможна поворухнутися. Чи то через його немаленьку вагу, яка придавила мене зверху. Чи то через губи, які застигли на небезпечній відстані від моєї шиї. Чи то  від усвідомлення, наскільки цей чоловік контролював металевий фон у квартирі навіть коли спав.  З нього станеться рефлекторно пробити мені голову чайною ложечкою чи впустити на мене один з цих ножів, які висіли зараз під стелею. Особливо, враховуючи його “любов” до моєї раси. Тому я не придумала нічого розумнішого ніж спробувати розслабитись та дочекатися поки металеві предмети в кімнаті не опустяться самі. Але не розрахувала своїх сил та теж заснула.