Розділ №3. Жорстокий маніяк

Дорога до будинку слідчого не зайняла багато часу і я сама не помітила, як вже сиділа на чужій кухні. Й доки незнайомець діставав з аптечки вату та спирт, мої очі бігали вздовж стін, розглядаючи фотокартки. То тут, то там, виднілися щасливі фото, на яких він обіймав маленьку дівчинку з білим волоссям. Мені було ніяково усвідомлювати, що я влізла в чужу сім'ю. Але ще більше мене цікавило, чому зараз нікого не було вдома і чи не заявиться зараз його дружина. Бути причиною чужих сварок мені не хотілося навіть більше, ніж потрапити в лікарню.

— У вас доволі красномовний погляд, — спокійно зауважив незнайомець, ледь торкаючись рани на лобі. Від болю я наморщилась та прикусила губи. Холодне повітря зірвалося з чужих губ, щоб зменшити біль і я відчутно напружилась від подібної близькості. — Давайте зупинимось на теорії, що я жорстокий маніяк, який заманив вас сюди, щоб вбити. Тому що нова ваша теорія, де я зрадник, мене ані краплі не приваблює. 

— Я мовчала, — нервово сковтнула загуслу слину, зустрічаючись зі сталевими очима. Серце зрадницьки пропустило поштовх, ніби ловлячи мене на брехні.  — Але якщо ви вже заговорили про це… Ваша дружина не буде проти, що я тут? 

— Не буде, — спокійно промовив він, знову промокаючи поріз. Від нового дотику я вилаялась на чому світ стоїть, аж доки знову не відчула подих на своїй шкірі. — Зараз стане легше, потерпіть ще трохи... 

— Звідки така впевненість...? — злилася, через те що дозволила якомусь покидьку влучити в себе. Це ж треба було так задивитися на цього чоловіка, щоб не помітити цілу пляшку? І ж наче дивитися не було особливо на що… Звичайна зовнішність: пухлі губи, виразні очі, щетина на щоках… Наші погляди на мить зустрілися і я поспішила додати: — Я про дружину, якщо що. 

— Вона померла більше як рік тому. А навіть якби була жива — в неї були стосунки на стороні. Їй було абсолютно начхати де я і з ким. Тому можете перестати шукати в моїй душі совість — її там ані краплі немає, — жорсткіше зауважив він, здіймаючись з нагрітого місця. Я дивилася на чужу спину й кусала свої губи від сорому. Молодець, Хайлі, ти добряче вмієш потоптатися по чужих шрамах. — Ще якісь питання  про моє особисте життя будуть...? 

— Вибачте, — зірвалося з вуст, поки я ніяково м’яла край кофти. — Напевно у мене був важкий день і я давно не спілкувалася з нормальними людьми. От і маряться суцільні психи та зрадники. 

— Давайте все ж таки зупинимось на тому, що я маніяк, — попросив він, дістаючи з полички пластирі. Обгортка швидко полетіла в смітник, й чоловік нахилився до мене впритул, щоб заліпити рану. — Як ви бачите, у мене є донька та немає жодного бажання заводити нові стосунки. Якщо це вас заспокоїть, зради ніяк не вписуються в мій світогляд. 

— Занадто багато мороки? — згадала попередні його пояснення та посміхнулась. — Це ж треба завести одні стосунки, потім знайти ще одні. Зустрічатися з обома й думати, як би це вони не перетнулися й не побилися. А у вас на це немає ні бажання, ні... 

— Часу, — хилитнув він головою на знак згоди, ледь здіймаючи куточки губ. — Я навіть не маю часу випити, як бачите. В єдиний свій вихідний ледь дістався до бару, як натрапив на якогось збоченця. Які там зради? 

— Чому ж ви тоді заступилися за мене? — поцікавилася в нього. — Навіщо ж тоді пішли слідом...? Цілком могли сісти за столик та насолоджуватися далі своїм вільним вечором. Того бовдура все одно вже витягували охоронці за шкірку. 

— Моя інтуїція підказала, що якщо я не втручатимусь, то ви його потім вб'єте, — серйозно зауважив він, а я тактовно змовчала. Якби я хотіла вбивати, я б не працювала зараз із бабусею. — А мені потім їхати у відділок, давати свідчення та розгрібати ваші мотиви. Повірте, мені роботи вистачає й так… Кави хочете? 

— Не занадто пізно? — поцікавилася в нього, хоча душа так і просила додати трохи енергії аби дожити до ранку. — А як же ваш відпочинок? 

— Перехотілося. Та й, — став він пояснювати, наливаючи собі каву та за компанію мені. — Якщо я засну —  бадьорості мені це не додасть, а вільний час зникне. А так, хоча б подивлюсь якийсь фільм та побачу хоч щось ще крім злочинців… Гадаєте, це дивно? 

— Ні... Насправді я так само роблю. Тому дякую вам. І за пластир, і за каву. 

— Будь ласка, — знизав він плечима та поставив переді мною чашку. Потім відпив свою та сунувся на  вихід. — Якщо вам немає куди йти — можете переночувати тут. Далі по коридору чорні двері — там є ліжко. Можете лягти там. Я все одно хочу подивитися щось по телевізору, тому не лягатиму. 

— Не переймаєтесь, що я можу вас пограбувати? — здивовано дивилася йому в спину, не розуміючи як можна бути настільки безпечним. Й байдуже, що від слідчий. невже я мала вигляд настільки безпомічної та кволої…? — Чи вдарити чимось…? 

— Ви? — аж розвернувся він від подиву. — Мене…? 

— Вас. 

— Якщо вам так сильно захочеться — грабуйте. Тільки в кімнату з рожевими дверима не заходьте. Не дай Боже там зникне хоч якась іграшка, мені доведеться вас шукати геть на тому світі, — пересмикнуло його від однієї думки. — А так, якщо знайдете щось цінне і вам буде аж настільки нудно, щоб грабувати слідчого — можете спробувати. 

Чоловік байдуже розвернувся до мене спиною та пішов у вітальню. А я настільки не очікувала подібної реакції, що аж розсміялася. Рана неприємно загула і я знову наморщила лоба. До наступного замовлення залишалося ще чотири години з копійками. Повертатися додому не було сенсу, тому я взяла гостинно запропоновану чашку кави та пішла до цього божевільного. Всіляко краще ніж вештатися засніженими вуличками туди-сюди.