Розділ №2. Лінивий незнайомець

Варто було моїм ногам ступити в порожній провулок, як чужа маска відразу ж полетіла в найближчий смітник, а  тугий блондинистий хвіст змінився розпущеним хвилястим волоссям. Чужа личина моментально спала і я полегшено видихнула після цієї дурної ситуації. Добре, що за мене вчасно заступилися. Інакше б цей покидьок точно вдарив би мене, я б перетворилася на себе справжню і все закінчилося б значно гірше. 

Пальці обережно торкнулися рани і я побачила як по них стікає кров. Було не стільки боляче, як образливо, що я не помітила як в мене кинулися пляшкою. В очах на якусь секунду потемніло і я повільно притулилася до найближчої стіни й стала ковтати холодне повітря аби привести себе до тями.

— Маєте кепський вигляд, — зауважив той самий незнайомець, визираючи з прочинених дверей клубу. Низький голос пробрався під шкіру відголосом страху, змушуючи мене опустити підборіддя вниз та сховатися від проникливого погляду. Він тихо підійшов ще ближче й промовив: — Давайте я відвезу вас в лікарню. 

— Все нормально, — вимовила, прикриваючи долонею рожеві очі й відразу ж змінюючи їх колір магією. Але, видно, він інакше сприйняв цей жест, тому що не минуло й секунди як чужі гарячі долоні перехопили мене за плечі й притиснули до себе. — Що ви робите...? 

Пальці вп’ялися в шкіряну куртку. Я  здивовано перевела погляд на чоловіка та з жахом усвідомила наскільки ми близько стояли один від одного. Незнайомець злякано продовжував тримати мене за талію, притягуючи ще ближче. Чужі пальці   доторкнулися кінчиками до скроні та витерли залишки крові. З тонких губ невагомо вирвалась пара, розчиняючись в небезпечній близькості, і я вилаялася подумки у своїй голові. 

— Тримайтеся за мене, я донесу вас до автівки, — прошепотів він, здіймаючи мене на руки. Моє серце так шалено забилося, що я навіть не зрозуміла як опинилася в його обіймах на шляху до стоянки. — Варто було сильніше вдарити цього покидька...! Потерпіть трохи, я швидко довезу вас до лікарні...

— Все нормально, — зніяковіла від чужої турботи. — Це лише подряпина. Заліплю пластиром та забуду. Пустіть мене. 

— У вас шматочок скла стирчав зі шкіри й голова паморочиться. Ви настільки ненавидите лікарні? — запитав він, ігноруючи моє прохання.  

— Більше, ніж ви можете собі уявити, — зізналася йому. — Тому поставте мене на землю і я спокійно доберусь до найближчого готелю та оброблю це неподобство. 

— Ви ще й не місцева...? Прекрасно...! — буркнув він собі під ніс, зводячи брови до купи. — І куди вас доставити, коли ви знепритомнієте? 

— Я не збираюся непритомніти. У мене занадто щільний графік для подібного, — буркнула йому на вухо. — Просто куплю собі змінний одяг та розберуся зі скронею. Нічого смертельного.

— Та що ви кажете... — іронічно зауважив він,  перш ніж опустити мене на ноги перед якоюсь автівкою. Наші обличчя знову завмерли на небезпечній відстані. — Сідайте. Немає нічого соромного в тому, щоб прийняти чужу допомогу. Все-таки та пляшка полетіла у вас через мене. І найменше, що я можу зробити — це допомогти вам. 

— Ви не викликаєте в мене довіри, — промовила, додаючи подумки: «Скоріше вже дивне бажання торкнутися губ своїми, а потім вдарити себе по голові за це». 

— Я сам в себе теж не викликаю, не переймайтеся. Але якщо вас це заспокоїть, то на вас зараз немає ні шматочка металу. Тому ви спокійно зможете втекти та викликати поліцію. 

— І що я їм скажу? — ледь скривилася від одного припущення, що я можу звернутися до подібної інстанції. Та краще відразу в морг вже!  

— Що їхній слідчий в єдиний свій вихідний за останній місяць не знайшов собі кращого заняття ніж викрасти поранену баристу, — від неочікуваного жарту на моїх губах з'явилася посмішка і я розсміялася, наморщивши лоба. Рана відразу ж віддалася неприємним болем. — Ходімо... Я дійсно не в настрої сьогодні опинитися на роботі. Відвезу вас додому, видам пластир та сухий светр і відправлю на таксі додому, щоб ви відсипалися до обіду. 

— Звучить як утопія… — стомлено потерла лоба. —  Мені через кілька годин потрібно на іншу роботу. 

— Тим паче. Мені зранку теж працювати. Як бачите, у нас обох немає часу на безглузді викрадення, — знизав він плечима. — Сідайте вже, я жахливо хочу спати... У мене на ваше вбивство ні часу немає, ні бажання потім прибирати. 

— Вперше в житті чую таку причину для збереження чужого життя, — розсміялася йому в обличчя, все ж таки наважившись сісти в автівку. — Зазвичай люди кажуть, що це не гуманно і їм не дозволяє совість завдати комусь болю. 

— Совість...? — здивовано зауважив чоловік. — Совість має погану властивість зникати. А от вроджена лінь рятує добрячу частину населення від пошуків пригод на свій зад. Ви тільки-но уявіть. Це ж треба придумати вбивство. Переслідувати жертву, вираховуючи її звички. Потім реалізувати плани. Потім десь ховати тіло. Придумувати собі алібі та прибирати місце злочину. Це ж скільки зайвої роботи? У мене фізично немає стільки вільного часу. 

— Ніколи не думала, що чужа лінь може вберегти моє життя. Чому ж ви тоді вирішили заступитися за мене?

— А тут вже палиця на два кінці, — скривився він. —  На жаль, Бог відсипав мені добрячу порцію відчуття справедливості та доброти, при далеко не найкращому характері.  Тому мені доводиться рятувати одних  знедолених, а потім добивати інших. 

Чужа іронія відізвалася в мені певним розумінням і я зуміла нарешті заспокоїтися. Тихе гудіння заполонило салон і я розслаблено відкинулася на спинку крісла. Подумаєш, побачив мене без маски? На ранок навіть не згадає. А навіть якщо згадає, прикинуся іншою людиною. Зрештою, я ношу своє обличчя певно п'яту частину дня, й шанс що він мене колись ще зустріне дорівнює нулю.