Розділ чотирнадцятий. Кирило

Перстень, який лишила Леся, з осудом поблискував на столі, ловлячи відблиски ламп та свічок. Я простягнув руку і торкнувся його обідка, що ще беріг тепло Лесиних рук.

Ірина гмикнула, торжествуючи.

— Що ж, твоя наречена виявилась мудрішою за тебе, синку, — заявила вона. — Вона першою зрозуміла, що пара з вас не дуже. І сама зважилась піти, що, поза всяким сумнівом, чудово. Сподіваюсь, обійдеться без скандалу.

Валентин кивнув, за звичкою погоджуючись з дружиною.

— Так, Кириле. Не знаю, чим тобі не подобалась Наталка, як на мене, вона чудова. Можливо, ти міг би з нею помиритись… Її батько буде тільки радий!

— Зате не буде рада сама Наталка, — огризнувся я. — Бо вона мене не кохає, і я до неї байдужий.

— Хіба це має значення? — вигнув брови Валентин.

— Тату, що ти таке кажеш? — здивувався Мирон. — Вони ж одружуватись зібрались?

— То й що?

— Хіба ти не кохаєш маму? Щоб таке казати?

Валентин на Ірина обмінялись поглядами.

— Синку, — нарешті обережно проговорила жінка, звертаючись до Мирона, — у нас з твоїм батьком справжня дружба та взаємодопомога, а це набагато краще, ніж…

— Але це якась дурниця, — заперечив хлопчик. — У мене є класні друзі в школі, і ми завжди допомагаємо одне одному. Але ж це не означає, що ми можемо одружитись. Бабусю! Ну скажи їм!

— Так, — підхопила Сашка. — В усіх казках пара повинна кохати одне одного. Невже можна вийти заміж за некоханого тільки заради вигоди? Це ж жахливо!

— Вам пора перестати читати дитячі казки та подорослішати, — пробуркотів Валентин.

— Ні, — раптом подала голос наша з братом матір. — Я так не думаю. Я, хлопці, вашого батька кохала, коли виходила за нього заміж, а не підбирала собі вигідну партію. Та це не завадило мені зійти на вершину…

— Взагалі-то, мам, я намагався стати на твій бік! А ти знов вирішила, що треба підтримати Кирила, як твого улюбленця? Чи довести дітям, що їх батько — ніякий авторитет?!

Обурення, що спалахнуло всередині мене, ледь не пролилось лавиною назовні. Тобто, щойно моя наречена. жінка, що… Що подобається мені більше, аніж, як сам очікував, мені може подобатись хто завгодно, встала та пішла, а я сиджу тут та слухаю сімейні чвари, під час яких мій брат намагається вкотре довести матері, що вона повинна любити лише його?

— З мене досить, — видихнув я, міцно стиснув каблучку в кулаці та встав. — Я йду.

— Куди? Ми ще не повечаряли… — сполошилась Ірина.

— Йду вибачитись перед Лесею за вашу негідну поведінку і сказати, що вона — найкраща жінка, що мені коли-небудь зустрічалась, бо вона витримала ваше зміїне кодло, — відрізав я. — Поясню своїй нареченій, що ваша думка не має значення, бо я — дорослий хлопчик, якому вже стукнуло тридцять, і здатен сам визначити, чи мені зустрічатись з якоюсь жінкою чи ні. А наостанок скажу, що я її кохаю! Ясно?

— Кириле, послухай… — брат підвівся на ноги, але я тільки роздратовано відмахнувся від нього і пішов геть.

Мама не намагалась мене спинити. Я вискочив на вулицю, проте Лесі вже й слід охолов.

Ну, хто б сумнівався.

Катастрофа вміла швидко тікати. Завжди.

Я взяв до рук мобільний, набрав її номер, але очікувано не почув відповіді. Ще б пак! Напевне, вона геть нічого про мене не бажає чути.

Я пройшов вулицею, гукнув її, але, звісно ж, з таким самим успіхом можна було кликати вітер. Зрештою, розчарований в собі остаточно, сперся об паркан і, закинувши голову назад, просто витріщався на сніг, що падав на мене згори. Сніжинки були холоднючими і ніби жалили мене.

Що робити?..

Не знаючи, куди податись далі, я набрав Руслана і видихнув другові:

— Ти був правий. Я все зіпсував.

По той бік почулось важке зітхання.

— Я не казав, що ти все зіпсуєш, я попереджав тебе цього не робити. То різні речі, — промовив Руслан. — Що трапилось?

— Привів Лесю додому на святкову вечерю. Ще думав, вони познайомляться, все пройде нормально, приймуть одне одного. Я був ідіотом, що й казати, розумів же, що таке моя родина… Мама принизила Лесю, брат з дружиною взагалі дурниць наговорили…

— А ти її кохаєш?

— Так!

— Це ж треба, — Руслан, здається, усміхався. — Ти визнаєш свої почуття, Кириле! Це ж де таке видано… Не думав, що ти зможеш.

— Я хотів взяти її за дружину. Реально! А воно… — я зітхнув і взявся детально переповідати нашу з Лесею історію. Від самого моменту знайомства.

Друг точно не понесе її журналістам, воно йому не потрібно. Руслан ніколи мене не зраджував. На відміну від моєї власної родини, він не вирішував, що “так буде краще” і не намагався перекрутити моє життя.

Тому я міг повністю йому довіряти.

— І от, — закінчив я свою оповідь, — вона лишила каблучку на столі і просто втекла, ясно показавши, що більше не хоче мати зі мною ніякого діла. А до мене дійшло, що я її кохаю, тільки зараз. Ніколи не вірив, що можна так швидко закохатись! А воно, як бачиш, вдарило по голові і не відпускає. Досі не розумію, як зі мною могло таке трапитись.