Розділ тринадцятий. Леся

Моя інтуїція просто волала: вечеря з сімейством Ладорських не може скінчитись добре. У жодному разі. Хай би там як не заспокоювала мене Іванка, повторюючи, що не кожна рідня кусається, і, зрештою, не всі в цій сім’ї мусять бути такі суворі та впевнені у своїй одвічній правоті, як Галина, але ж вона не бачила цю жінку. А я — так. Тож мене трясло, дарма, що зазвичай я поводилась набагато більш… Нахабно.

— Все буде добре, — якось невпевнено заявив мені Кирило, коли ми спинились на порозі великого приватного будинку, і він збирався вже подзвонити в двері. — У мене нормальна сім’я. Мама іноді перегинає палицю, але з цим можна миритись.

— Ага, — кивнула я. — Можна.

— Головне не кидати їй виклик. Вона цього не любить.

— Коли вона палитиме мене на вогнищі, як відьму, що обпоїла приворотним зіллям її любого сина, я обов’язково зображатиму максимальну покірність.

— Не говори дурниць! — фиркнув чоловік і нарешті натиснув на кнопку дверного дзвінка.

Нам відчинили досить швидко. Зиркнувши на ошатного чоловіка, що з легким поклоном впустив нас у будинок, я приречено зітхнула. Нема жодних надій, що це член сім’ї. Напевне, якийсь дворецький, чи як воно ту називається?..

Сімейство ж зібралось за великим столом у їдальні. Божечки, у них для цього є спеціальна кімната! Окрема! Я все своє життя звикла їсти на кухні і ніколи не увала в таких хоромах.

Навіть Петровські воліли жити скромніше, а грошей у них вистачало!

Ну, але тут, здається, ціла бізнес-династія. І шлюби теж династичні. Куди мені, якійсь паршивій Катастрофі!

За столом сиділи п’ятеро. Звісно, я одразу впізнала Галину Ладорську. Знадобилось трохи часу, щоб зрозуміти, що поруч Валентин, її син, та його дружина Ірина.

На щастя, на цьому перелік акул за столом скінчився, бо ще за столом сиділи двоє дітей, хлопчик років одинадцяти-дванадцяти і трішки молодша дівчинка.

Виглядали вони досить милими. Обидва зі світлим, хвилястим волоссям, усміхнені… Ну, можливо, я хоча б їм сподобаюсь.

— Всім привіт! — посміхнувся Кирило. — Так, представляю, хто кого не знає. Це Валентин, мій брат, Іра, а це їх діти, Мирон та Сашка. А це моя дівчина, Леся Катастрофа.

Прізвище було обов’язково згадувати?!

— Ух ти! Прикольно бути Катастрофою! — вигукнула Сашка. — Напевне, в тебе було найкрутіше прізвисько в школі!

— Хах, це точно, — всміхнулась я. — Дякую!

Мені стало трішки легше. Щоправда, коли Кирило відсунув для мене стілець з різбленою спинкою, підсунув ближче фарфорову тарілку та запропонував вибирати що завгодно на столі, адже страви готували у найкращому ресторані Києва, настрій знов зіпсувався.

— Лесю, якщо не знаєте, як правильно їсти, можете так, як вам зручно, — з токсичною усмішкою запропонувала мені Ірина. — Ми ж всі розуміємо, цьому треба навчати з дитинства. Ми з Валентином вже дбаємо про те, щоб наші діти це вміли…

Справді, і Мирон, і Олександра не мали жодних проблем з численними столовими приборами і впорались навіть з рибою. Проте я теж не безрука ідіотка.

— Дякую, але я знаю, як правильно їсти, — відповіла я, — просто зараз не настільки голодна.

— Не звикли до такої їжі? — поцікавилась Галина.

Не звикла до такої кількості отрути в повітрі.

Але я стрималась, пообіцяла же Кирилові і самій собі, що не заїдатимусь з Ладорською і спробую поводитись як пристойна дівчинка. Тож я поклала собі на тарілку шматочок м’яса і взялась пиляти його, уявляючи, що це горло Галини.

— Лесю, розкажіть, як ви познайомились з Кирилом? — поцікавився Валентин.

Він знає, що я збила його брата? Чи намагається розрядити обстановку і не підозрює, яке небезпечне питання щойно підняв?..

— Я прийшла влаштовуватись на роботу, — обережно почала я. — І…

— Ми зіштовхнулись, і я майже одразу зрозумів, що ця жінка — та, що ніколи не лишить мене байдужою, — підхопив Кирило. — А далі якось закрутилось-завертілось, та й… Та й таке.

— Як це мило, — всміхнулась Галина. — А у вас що ж, вища освіта, Лесю?..

— Звісно.

— М-м-м, так… Зараз багато хто її має.

Я постаралась і цю шпильку проігнорувати. Помітно ж, що Галина намагається мене зачепити. Але я збиралась її ігнорувати до останнього.

Кирило, на щастя, зрозумів, що я не надто довго зможу терпіти його матінку, тож заговорив з братом про справи. На якийсь час мене чекав перепочинок, і я могла видихнути з полегшенням. Та де там, Галина дуже скоро спинила синів і з усмішкою заявила:

— Маю тост.

В тому, що ця жінка вміє я гарно говорити, я й не сумнівалась. І в тому, що вона спробує якось зачепити мене, на жаль, також. Але це нічого. Я витримаю, доведу Кирилові, що абсолютно витримана і…

— Хочу випити за те, щоб всі знаходили в житті своє місце і відповідних їм людей.

Ніби нормальний тост, але він був ніби ляпас.

— У нас є приклад Валентина та Іринки… Вони з самої юності разом, давно знайомі, і вам, Мироне, Сашко, треба брати з батьків приклад!