Розділ десятий. Кирило

Вчора ввечері я підняв на ноги всю свою службу безпеки, вимагаючи у них в обов’язковому порядку знайти мені Лесю і сказати, куди їхати до неї. Виявилось, коли треба, вони все на світі здатні зробити, хоч з-під землі викопати людину.

Я переживав, що моя Катастрофа — з якої пори, щоправда, вона стала моєю, підсвідомість не уточнювала, просто нахабно пхала цей епітет і казала, що без нього ніяк не обійтися, — потрапила до лікарні через стрес, проте, на щастя, там її не було. Та й до лікарів вона не зверталась останнім часом, тож якщо й вагітна, то тільки на маленькому терміні, тест робила, не більше того.

Чому я так про це переживаю…

Одним словом, коли виявилось, що Леся заїхала на територію елітного житлового комплексу, я певною мірою видихнув з полегшенням. Далі особисто перерив всі її соціальні мережі і знайшов фотографії з Іванною та Костянтином Петровськими. “Святкую річницю шлюбу кращої подруги”, — свідчив підпис під фотографією.

Хороші ж у Лесі подружки!

Проте все було логічно. Ще трохи старань, і виявилось, що Іванна Петровська до заміжжя була простою вчителькою і жила неподалік від Лесі. Дружба просто витримала зміну соціального статусу однієї з учасниць.

Адресу Петровських я точно не знав, проте був в курсі, що вони жили в тому ж комплексі, куди приїхала Леся. Отже, вона у подруги… Це добре.

На дзвінки дівчина не відповідала, але я вирішив приїхати особисто.

Перша проблема знайшлась уже біля в’їзду, коли мене не впустили, бо я не місцевий і не за запрошенням. Довелось згадувати, хто з моїх друзів ще живе в цьому житловому комплексі, дзвонити спозаранку та просити відчинити.

— Це чого тебе до нас принесло? — здивувався Руслан, відповідаючи на дзвінок. — Тільки не кажи, що раптом виявився поціновувачем театру і вирішив до мене за квитками заїхати.

— Ну-у-у…

— Ясно, що не виявився, — розсміявся друг.

Ми з ним колись разом навчалися в школі, і так і зберегли гарні стосунки, дарма, що працювали в зовсім різних сферах.

— У мене вся новиннєва стрічка в повідомленнях про твоє одруження, — продовжив Руслан, — ще й пишуть, що щаслива наречена вагітна… А тепер ти шкребешся в двері житлового комплексу. Вона десь тут живе?

— До подружки приїхала, а телефон сів…

— А номер подружки ти, ясне діло, не знаєш, — піддів Руслан. — Слухай, можеш мені на вуха лапшу не вішати. Будь-кому, хто добре тебе знає, зрозуміло, що з тим весіллям щось не так. Інакше я б вже був знайомий з цією… Лесею, так? А ти б не дозволив розпускати чутки про твої стосунки з Наталкою Котляревською.

Автоматичні ворота нарешті роз’їхалися, і я зарулив на територію житлового комплексу, не поспішаючи заперечувати те, що говорив мені Руслан.

— Я в твоє особисте не лізтиму, Кириле, — зазначив друг, — проте хочу, щоб ти знав: якщо тобі справді подобається дівчина, краще сказати їй прямо. Всі ці ігри в фіктивність і так далі можуть закінчитись і нормально, але ви просто втратите купу часу.

— Але…

— Перевірено.

— На власному досвіді? — вигнув брови я, пригадуючи Русланові його власну любовну історію.

— На ньому, так. Тож краще поговори з нею прямо, якщо щось відчуваєш — зізнайся, а не грайся в пояснення, що у тебе в родині все складно. Про Наташу розкажи, як є, бо ніхто не розуміє, чому ти з нею бути не хочеш. — Руслан і не думав ображатись чи змінювати думку. — Все, бувай. Сподіваюсь, в тебе все вийде.

— Бувай. Дякую за пораду, — останнє Руслан вже не почув, бо поклав слухавку, але його слова виявились дуже слушними. Я справді був вдячним.

Нібито прості, банальні поради, але вони знайшли відгук в моєму серці. Я дійсно повинен пояснити все Лесі, а заодно розповісти, чому в результаті зробив їй пропозицію. Так буде правильно. Честності в наших катастрофічно дивних стосунках справді не вистачає.

Зупинившись біля одного з будинків, я добув мобільний телефон з кишені і знов спробував набрати Лесю. Абонент лишався поза зоною досяжності, і у мене не було жодного шансу її видзвонити. Шукати квартиру Петровських, чи як?..

— Хей!

Я підняв голову, реагуючи на жіночий крик.

— Хей! — повторила Леся, висовуючись з вікна четвертого поверху мало не на половину. — Кириле!

— Катастрофо! — видихнув я. — Дивись не випади! В якій ти квартирі? Я зараз підіймусь! Нам треба…

— Я спущусь сама!

Не хоче впускати мене на свою територію? Щоправда, не на “свою”, а до подружки, можливо, та проти.

Я вирішив почекати. Хвилини плинули, мов дні; коли Леся нарешті вийшла з під’їзду, мені здавалось, що минуло уже годин п’ять, хоча годинник свідчив, що я промахнувся з розрахунками разів так у сто.

— Привіт, — несміливо промовила Леся.

Чути її голос таким було дивовижно, але я вирішив, що це не такий вже й поганий знак. Може, вона нарешті не огризатиметься, а дасть поговорити нормально.

— Я прийшов поговорити про те, що трапилось вчора. З приводу Наташі, Котляревських і всього іншого, — промовив я, вирішивши, що говоритиму правду, як і підказував Руслан.