Розділ дев'ятий. Леся

З електронної сторінки на мене дивилось моє власне фото. Гучний заголовок “Хто вона — вагітна наречена Кирила Ладорського?” не додавав щастя. Я покрутила смартфон і так, і сяк і повернула його Іванці, своїй подрузі.

— Я — дурепа, — сумно відзначила я. — І це навіть не обговорюється.

— Дарма ти так. Скажена? Так. Катастрофічна? Без усяких сумнівів. Дурепа? Ні, я так не думаю, — весело гмикнула Іванна. — Просто… Ти вляпалась у пригоду. Можливо, трохи сильніше, аніж передбачалось.

Я тихенько застогнала.

Вчора ввечері я накоїла чимало дурниць і зрозуміла, що навіть для Лесі Катастрофи це занадто, тож зробила “найрозумніше”, що тільки прийшло мені в голову. А так як ця голова була геть порожня, і нічого адекватного в ній на той момент не переживало, то набилось до біса усілякої дурниці. Саме тому я і ляпнула, що вагітна.

Так, це була чудова причина не одружуватись з іншою для Кирила. Але хто ж міг подумати, що він піде далі!

— Нащо він це зробив?..

— Пропозицію тобі? Ну, а що, зате красиво. Жінка повідомляє, що вагітна, а він в цей день стає на одне коліно та пропонує їй вийти за нього заміж. Як на мене, те що треба, — зазначила Іванна, роблячи кілька ковтків ранкової кави. — Ти будеш? — вона відсалютувала мені чашкою. — Чи, можливо, побережешся?

— Та ну тебе! — обурилась я. — Ти ж знаєш, що я не вагітна!

— Ну… У тебе були стосунки з Андрієм.

— Ага, такі стосунки, що аж виводок дітей маю, — скривилась я. — Краще б вже дійсно з шефом переспала, принаймні, знала б, що таке нормальний багатий мужик у ліжку, а не отой недоробок. Зла на нього не вистачає! — колишній досі не викликав нічого, окрім стійкої відрази. — Не уявляю, як тепер на роботі з’являтися.

— Вам поговорити треба. Я тобі це ще вчора казала.

Вчора, не витримавши тиску та повних подиву поглядів, що мали перерости у нескінченний потік питань, як тільки людям вдасться до мене дістатися, я втекла спочатку до вбиральні, а звідти — взагалі з роботи. Сіла у своє авто, як ніколи вдячна за те, що маю права і можу їздити самотужки, і помчала до Іванни, своєї кращої подруги.

Вона заміжня, щось в чоловіках та й тямить! Тим паче, такий екземпляр собі шикарний відхопила: мільярдер, розумник, красунчик! Ех, мені б такого…

Виходить, буде. Уже й пропозицію мені зробив. Грошей у Кирила, звісно, побільше, зате він повністю мій типаж.

Так і з’їла б, заразу.

Телефон я теж про всяк випадок переключила на резервну сімку і ігнорувала всі повідомлення у месенджері та в соцмережах, повидаляла зайві додатки, аби очі не мозолило. Навіть так мене вмудрялись знаходити, але, на щастя, не настільки вже активно.

— Про що там говорити, — махнула я рукою. — Кирило намагався позбутись небажаної нареченої. Йому це вдалось, бо у мене язик, як помело, і хвора фантазія. Тепер проблем у нього, напевне, ще більше. Переконана, зараз він шукає мене, аби відірвати голову. Не знаю, куди тепер діватись. Він адресу домашню знає, приїде туди… Закопає, точно закопає, подруго!

— Як на мене, ти перебільшуєш, — всміхнулась Іванна. — Твій Кирило виглядає, — вона кивнула на відкрите фото, — досить милим. Не буде він тебе їсти. Так, трі-і-ішечки понадкушує.

— От ти дражнишся, а у мене тут трагедія!

— Яку ти сама, власними ж руками, спровокувала.

— Ти ж мене знаєш! Катастрофа, вона й в Африці катастрофа!

— Колись ти радила мені бути сміливішою, — зазначила Іванна.

Замість того, щоб зробити мені каву, вона дістала ромашковий чай, наповила ним паперовий фільтр-пакетик, опустила його у велетенську чашку та залила окропом. потримала трішки, розвела прохолодною водою з графину, а тоді вручила її мені.

— Пий, може, заспокоїшся, — звеліла Іванна. — Мені він завжди допомагав, коли серце було не на місці. Що ж до порад… — вона дочекалась, доки я зроблю кілька ковтків і покладу чашку на місце, і продовжила: — Думаю, тобі варто зараз ввімкнути телефон, набрати Кирила чи принаймні підняти слухавку, коли він тобі дзвонитиме, і вислухати все, що він скаже. а далі вирішуватимеш, чи треба тобі це все, чи ну його до біса, треба звільнитись і зникнути з радарів.

— Я сказала йому, що вагітна!

— У вас же нічого не було. Він прекрасно розуміє, що це була твоя вигадка, сам же просив. Лесю, серйозно. Я думаю, нічого страшного не трапиться. Окрім того, що на вас полюватимуть журналісти, звісно, але до них швидко звикаєш…

Іванна відійшла до вікна і задумливо поглянула на вулицю, вивчаючи територію засипаного снігом житлового комплексу. Я ж продовжила пити свій анітрохи не заспокійливий ромашковий чай. Руки дрібно тремтіли, і хоч я й повторила про себе, що все в порядку, налагодиться згодом, спокою все одно не мала. Що за життя таке паскудне…

Зрештою, пора змиритись, якщо я сама не ввімкну телефон, подруга зробить це замість мене. Вона от яка смілива за роки заміжжя стала. Коли тільки знайомилась зі своїм Костею, була мишеня мишеням. А тепер сувора леді, приклад для дітей і таке інше. Мене ще й штурхає!

Колись я гнала Іванну в хвіст і в гриву, вважаючи, що вона має бути мені вдячною. Зараз вона легенько направляла мене у потрібному напрямку, а мені вже брикатись хотілось.