Розділ сьомий. Леся

— Лесю, ти повинна мені допомогти, — заявила мені Наталія біля входу до святкової зали. — Я без тебе не впораюсь. Прошу! Як подругу!

Від цієї фрази віяло небезпекою, і я мимоволі напружилась.

Мені вже одного красеня, якому допомогти треба, з головою вистачило. Кілька днів тому Ладорський заявив, що я маю якимось чином зірвати його освідчення Наташі, бо він одружуватись не хоче та не готовий допускати цей шлюб.

Як на мене, Кирило — дурень! Від такої дівчини носом крутити. Наталка ж чудова! За кілька тижнів спільної роботи я встигла добре з нею порозумітися і бачила, що дівчина розумна, талановита, а головне, абсолютно… Адекватна. А він не хоче брати її за дружину. Проте, можливо, він правий, бо не відчуває жодного потягу з боку самої Наталії?

Отже, все залежало від того, що вона мені зараз скаже. Бо я справді хотіла, аби цього весілля не відбулось. Ну, не підходили вони одне одному! Зовсім! Однак, перш ніж вершити чужі долі і комусь допомагати, треба вислухати обидві сторони.

— Катастрофа завжди поспішає на допомогу, — весело всміхнулась я. — Кажи, що таке?

— Кирило має сьогодні мені освідчитись.

Я спохмурніла.

— З чого ти взяла?

— Та батько сказав! Вони цього чекають! — нервово промовила Наташа. — Слухай, Лесю… Ти… Ти можеш зробити так, аби цього освідчення не було?

Я заморгала.

— Ти…

— Не хочу за нього заміж. Категорично. Але якщо він все-таки мене покличе, ще й прилюдно, ти собі уявляєш, яким скандалом буде відмова? Та й батьки мені просто голову відірвуть. Так не можна. Я знаю, що правильно було б самій вирішувати свої проблеми, і я вже не маленька, мушу нести відповідальність за свої вчинки, але…

— Це навіть не твої вчинки, — поплескала я її по плечу. — Не хвилюйся. Я все розумію. Це шлюб, якого ви обидва не хочете.

— Ми різні люди! — заявила мені Наташа. — Я хочу зустріти своє справжнє кохання, і мені, якщо чесно, подобається дехто, — вона усміхнулась. — Але не скажу, хто саме, бо це страшна таємниця! А Кирило… Він непоганий, проте, я думаю, йому теж буде набагато краще з іншою жінкою. Можливо, трошки старшою. З його одноліткою, наприклад.

Ага. Зі мною.

Це неправильний висновок, але я не могла його не зробити. Кому не хочеться уявляти себе в весільній сукні поруч з Ідеальним Чоловіком? І хай у Кирила занадто гострий язик, хай сам він — з приколами, але мені ці приколи зрозумілі і навіть приємні! Ми з ним знайшли б спільну мову.

А цілується-то він як добре! Цікаво, в ліжку…

Ні, то я геть в неправильному напрямку вже повернула.

— Я тобі допоможу, — видихнула я. — Не переживай, Наташо. Якщо ви обидва не хочете бути парою, то вас і примусити не повинні.

Вона рвучко обійняла мене.

— Дякую, Лесю! Ти найкраща!

Я зітхнула. От це ж треба… Думала, що це дівча — звичайна мажорка, юне нахабне стерво, а виявилось, що вона така хороша, хоч до рани клади. І допомогти їй справді хочеться. Та це навіть в моїх інтересах! Проблема лише в тому, що всі мої ідеї мають абсолютно катастрофічні наслідки. Не впевнена, що Кирило буде такому радий.

Та все ж, я натягнула на обличчя усмішку, віддалено схожу на щасливу, та зайшла до зали.

Все прикрашено, всі розсаджені… на своїй попередній роботі я ніколи не займалась організацією свят і вважала, що це дуже просто, та коли познайомилась з Наталією, зрозуміла, скільки ж нюансів може виникнути, здавалося б, на рівному місці.

Мені пощастило. Хай юна, Наташа все одно відстежувала кожний нюанс, кожну дрібницю. Зате їй не вистачало нахабства, і от там я могла розвернутись на повну та зробити все від мене залежне. Бо хто ж гримне, гаркне, витрусить потрібне, як не ходяча катастрофа з відповідним прізвищем?!

Тож все виглядало просто ідеально. Я насолоджувалась виглядом святкового декору та тим, як гості слухняно шукали свої місця. Бачила тут і працівників, і особливих запрошених гостей…

Наталка подріботіла до свого батька. Котляревський-старший, неймовірно відмінний від власної доньки, самовпевнений та владний, зиркнув на Наталію не надто схвально, коли побачив, що вона зайшла не з Кирилом.

Я ж вирушила до свого столику. Мені пощастило, ну, або радше не пощастило сидіти з Ладорськими. Валентин та Ірина, брат та невістка Кирила, спокійно всміхнулись мені, проте не сказали ані слова. Галина навіть не повернулась, здається, її мало хвилювало, хто я така. Кирило ж, біля якого я, власне, і вмостилась, подивився на мене з надією.

Що ж… Шеф він непоганий, доведеться мені заради нього і заради роботи постаратись. Тільки де б мати хоч одну адекватну ідею з цього приводу.

Я важко зітхнула та спробувала сконцентруватись на святі. Грала приємна музика, офіціанти розливали всім напої. Я обрала для себе вишневий сік, зробила кілька ковтків, сподіваючись, що ця кислота зможе мене трішки пробудити, і я нарешті щось вигадала.

Де там! Зуби заболіли, в голові — все ще вітер. Весела музика на фоні стала щосили дратувати, і я сама слухала все з таким виглядом, ніби мене хтось вкусив.