Розділ третій. Леся

Вдома було сумно. У ванній на мене осудливо дивився лічильник, який нагадував про те, що зовсім скоро треба буде платити за воду… За газ, за світло, за опалення! Холодильник зустрів мене монотонним гудінням, ще й загурчав на низьких нотах, коли я ляснула його дверцятами.

— Не гарчи на мене, — похмуро кинула я. — От не знайде твоя хазяйка роботу, будеш стояти порожній, і я тебе вимкну, ясно?

Насправді в мене все було не так погано. Поки що. Ще місяць тому я мала не таку вже й паршиву роботу, заробляла на ній достатньо, аби з часом навіть на машину назбирати. Але звільнилась здуру, втікаючи від свого минулого, а тепер не знала, як мені бути далі.

Зрештою, найпростіше в даній ситуації — просто знайти винного. Але, по-перше, я навіть ім’я згадувати його не хотіла, а по-друге, пошуки винуватця всіх проблем ці проблеми не вирішують, отже, нема чого марно витрачати нерви.

Я заварила собі чай, зробила кілька ковтків і всілась на кухні, гріючи руки об ще теплі боки електрочайника. Централізоване опалення знов підводило; я жила в кутовій квартирі, а сусіди з центру будинку постійно скручували тепло. Їм, бачте, жарко, ще й комуналка дорога. А в мене в квартирі плюс сімнадцять лише!

Чайник грів слабко, але хоч якось. Я ввімкнула свій ноутбук, взялась перевіряти пошту, чи не відповів ще хоч хтось на моє резюме, але де там. Тиша! Така дзвінка, лунка, всюдисуща…

— Ой! — скрикнула я, ледь не перевернувши чайник, коли в двері подзвонили.

Кого там принесло? Я не чекала гостей. Зазвичай до мене мало хто приходив. Тільки Андрій, мій хлопець, зараз вже колишній, та Іванка, краща подруга. Але це точно не вона, бо Іванна разом з сім’єю в Італії… Ех, пощастило їй. Має такого класного чоловіка, мало що багатий, то ще й добрий, порядний, розумний. Не мурло, як отой Кирило Вадимович, що сьогодні на роботу мене не взяв! Зараза ти, Ладорський, позбавив мене останньої надії знайти нормальну роботу.

Доки я роздумувала над тисячею та одним способом проклясти Кирила, дзвінок в двері повторився. Я поплелась відчиняти. Дорогою зачепилась за провід ноутбука, ледь не полетіла на підлогу, але вчасно схопилась за ріг столу. Втрималась. Багатостраждальний чайник, правда, вистояти не зміг і з гуркотом полетів на підлогу. Там, де я щойно сиділа, парувала гаряча калюжа.

— Трясця! — вилаялась я, не здатна втамувати свої почуття. — Та що за прокляття таке! Вашу ж!.. — у мене було багато нецензурних слів з цього приводу, і я винятково зусиллям волі змогла втамувати їх, запхати поглибше у свою свідомість. Переконалась, що ноутбук від води не постраждав, про всяк випадок закрила його та побігла до дверей.

Відчиняла, навіть не подивившись у вічко. Думала, що побачу сусідку або ще когось, але…

Переді мною стояв Кирило Ладорський власною персоною. Притискав до грудей руденьку папку, здається, ту саму, в якій була моя особова справа. Перекликається непогано, до речі, з кольором волосся…

— Що треба? — похмуро спитала я.

Жодних причин залишатись ввічливою я не мала, тож можу собі дозволити трішки погиркати та зігнати поганий настрій. Може, хоч на душі легше стане.

— Я прийшов з діловою пропозицією.

Я заморгала.

— До мене?..

— Так. Мені треба помічниця. Ви, Лесю, підходите на всі сто відсотків.

— Не зрозуміла, — пробурмотіла я так само ошаліло.

— Ви підходите, — повторив впевнено Ладорський. — Чекаю завтра о дев’ятій на робочому місці.

Він розвернувся, щоб піти, а я нарешті прийшла до тями.

— Стояти! — гаркнула таким тоном, що він аж здригнувся і все-таки повернувся назад до мене. — Це з чого б то раптом? Здається, на фірмі мені ясно дали зрозуміти, що я там нікому не потрібна.

— Так? Поняття не маю, хто вам таке сказав.

— Такий бородатий симпатичний шатен з дуже нахабною пикою, звати Кирило Вадимович, прізвище, здається, Ладорський. Нічого не нагадує? — уїдливо поцікавилась я. — Ні? Шкода! Бо мені таки нагадує! А вся ця ситуація відмінно косить під сир у мишоловці. Той, який безкоштовний.

— Мені здається, вам потрібна була робота, — похмуро нагадав мені Кирило.

На жаль, йому не здавалось. Проте мене вже понесло, і я не встигала прикусити язик, включити мізки та почати діяти більш… Зважено та адекватно.

— Леся Катастрофа — не яка-небудь пройдисвітка, яку можна втягнути в аферу, просто з’явившись у неї на порозі, — хитнула головою я. — Поняття не маю, з чого б то раптом ви вирішили винайняти саме мене, але збираюсь дізнатись. Я…

Внизу гримнули під’їздні двері. Я змовкла на півслові і мимоволі дослухалась до важких, неприємних кроків, що лунали все ближче і ближче. Ледь не застогнала від досади, коли нарешті впізнала їх.

Ну звісно. Все має трапитись одразу, ще й коли я стою з прочиненими дверима.

— Не думаю, що нам з вами є про що говорити, — кинула я Ладорському і спробувала зачинити двері, але де там.

Він притримав їх, навіть не скривившись, коли дерево врізалось в плече, а потім вже смикай, не смикай, стало пізно. Андрій, мій колишній, джерело моїх безсонних ночей та голодних днів, першопричина всіх теперішніх бід, підіймався сходами — і він мене вже помітив.