Розділ другий. Кирило

Мій день почався з катастрофи.

В усіх сенсах цього слова.

Спочатку я проспав, просто заснув над документами, які мав переглянути до ранку. Потім вискочив на вулицю в легенькому пальті і втямив, що за ніч добряче похолодало. Думав, що зігріюсь в машині, та де там! Гріла вона добре, а заводитись відмовилась. І нащо я вбухав стільки грошей у її покупку? Щоб гладити зараз кермо руками і думати, як доїхати до роботи?

Можна було викликати водія. Але я подивився на прогноз погоди, уявив собі, які зараз по місту затори, і зробив висновок, що такої дурниці не скою. Нема чого чекати. Поїду на метро… Мало не вперше в житті.

Востаннє громадським транспортом я користувався ще в шкільні роки, навіть до університету їздив на власній машині. Ось воно, наслідок того, що народився у багатій родині. Не можу навіть сказати, що неприємний!

В метро я ледь не заблукав, з третього разу зрозумів, як платити, вдарився животом об турнікет, стояв всю дорогу на одній нозі — бо інакше на мені стояла б чиясь здоровенна валіза, — ледь не пропустив власну зупинку, та ще й потрапив під колеса машини. Хай навіть здоровий глузд підказував, що в таку склизотню збити мене міг хто завгодно, втримати язик за зубами я не зміг.

Біда в тому, що за кермом виявилась не просто дівчина, яку я бачив в перший і останній раз. Якби ж то! Це була кандидатка на посаду моєї особистої помічниці, і звісно ж, я відправив її геть.

А потім мені показали інших, і я зрозумів, що був ідіотом. Гортав же вчора особові справи, тільки на фото та імена не надто задивлявся. Леся Катастрофа, може, і мала поганий характер та смішне прізвище, але до цього всього докладався чималий досвід роботи, вища освіта і участь в кількох цікавих проектах. Ще й диплом відповідний. Вона б впоралась!

Три модельки, що їхали зі мною ліфтом зараз, нічим з цього переліку похвалитись не могли, зате мали довгі ноги. І я навіть приблизно не уявляв, чим би вони допомогли мені у підписанні договорів, побудові особистого графіку та такому іншому.

Дівчата ж явно вважали, що роботу отримати достойні саме вони, і з усіх сил демонстрували мені свої переваги. Перша білявка вирішила поправити панчохи, друга розстебнула шубку, демонструючи мені звабливий виріз декольте.

Брюнетка просто зітхала та притискалась до мого плеча. Я подумки прокляв сьогоднішній день і надто швидко прийняте рішення. Просив же відділ кадрів підібрати мені когось адекватного! Відповідного посаді! Чекав, що побачу серед кандидатів кілька чоловіків, кілька жінок, здебільшого одружених та з дітьми, з чималим багажем досвіду за плечима… Ага.

Мій ейчар як завжди дуже правильно мене зрозумів і взяв… Оце.

Ліфт уже доповзав до потрібного поверху, і я промовив:

— Знаєте, дівчата, ви дуже красиві.

Всі троє ніжно зітхнули.

— А у мене дуже складна робота.

Хорове зітхання повторилось. Блондинка припинила поправляти панчоху та подивилась мені просто в очі, явно обіцяючи, що всіма силами спрощуватиме мені життя.

— І від вас багато чого буде вимагатися.

Дівчата здавались готовими на все.

— Звіти, — взявся перераховувати я, — бізнес-плани, побудова мого графіка, перепрацювання, а ще… — я додав кілька страшних термінів. Настрій дівчат явно став гіршим. — Так що беріть свої особові справи і сходіть краще… Трьома поверхами нижче. Ми там якраз шукаємо моделей для нашої нової колекції ювелірних прикрас. Скажіть, що Кирило Вадимович вас туди відправив, і ваші кандидатури буде розглянуто особливо уважно.

Я вручив дівчатам їх особові справи , тицьнув на кнопку з потрібним поверхом, а сам швиденько вискочив з ліфта. Хотіли вони стати моделями чи ні, але моїми помічницями не будуть точно!

В руках лишилась тільки справа Лесі Катастрофи. Я ще раз сумовито подивився на її фотографію. Симпатична… Може, і працювала б нормально. Тільки дуже вже язиката. Ну, нічого, знайду собі когось іншого на цю посаду.

Я вже майже заспокоївся, налаштувався на роботу, відчинив двері… і ледь не впав, зачепившись за поріг. Та й від несподіванки також.

Місце моєї помічниці було зайнято. Там сиділа юна гарненька дівчина і посміхалась на всі тридцять два зуби. Я гарантовано не брав її на роботу — але, звісно, добре її знав.

— Привіт, Наташо, — промовив я.

— Привіт, — посміхнулась мені Наталі. — А мене твоя мама привела.

Хто б сумнівався.

— Вона в тебе в кабінеті. Зробити кави?

Я ледь не застогнав від відчаю. Мама…

— Кави не треба! Ти… побудь тут, Наташо. Якщо щось треба, викликай Марину з першого поверху, вона прийде, — я стримано посміхнувся дівчині і поспішив сховатись за дверима свого кабінету.

На жаль, це не вирішувало головну проблему. Бо у мене за столом, вмостившись зручно у шефському кріслі, сиділа мама. Побачивши мене, вона повільно піднялась на ноги і обдарувала мене абсолютно королівською усмішкою.

— Привіт, Кириле, — промовила вона своїм трохи низьким, приємним голосом.

— Здрастуй, мам, — приречено зітхнув я.