Розділ 44

Кайла

Жбурнувши телефон на покривало, я схоплююся з підлоги й швидкими кроками прямую до виходу на балкон. Розкривши скляні двері, я вибігаю на свіже повітря й підбігаю до перил, вглядаючись углиб території.

Моєму погляду відкривається моторошна картина: на задньому дворі, трохи осторонь від основної будівлі вілли, щосили палає невеличкий гостьовий будиночок. Густі клуби чорного диму стрімко піднімаються до похмурого неба, а яскраво-червоний вогонь нещадно пожирає дерев'яну споруду.

До місця події з усіх ніг уже біжить озброєна охорона. Я помічаю главу охорони вілли, який широкими кроками прямує до епіцентру вибуху, на ходу натискаючи на рацію й голосно віддаючи накази щодо ліквідації пожежі та оточення периметра.

Ми з Арчі, затамувавши подих, спостерігаємо за цим хаосом зверху. Як раптом десь унизу лунає важкий тупіт безлічі ніг. Судячи з усього, слух не підводить і мого маленького захисника — Арчі миттєво видає жалібний писк, підтискає хвостик і кулею улітає під ліжко, забиваючись у найдальший куток.

Я обертаюся, і в цю саму мить до моєї кімнати, вибивши двері, влітають троє кремезних чоловіків. На них чорний штурмовий одяг, що нагадує екіпірування спецназу, а в руках вони наготові тримають автомати. Обличчя приховані щільними балаклавами, і єдине, що я можу бачити, це жорстокі очі, які дивляться прямо на мене.

Помітивши мене на балконі, чоловік, який іде першим — судячи з усього, командир групи — різко завмирає. Він підіймає праву руку вгору, стискаючи долоню в кулак і віддаючи німий наказ «стоп». А потім його вказівний палець цілиться прямо в мене.

Двоє найманців, які стоять за його спиною, виходять уперед і повільно рухаються в мій бік.

— Хто ви такі?! — викрикую я.

Це єдине логічне запитання, яке спадає мені на думку, але мій голос зрадницьки зривається на переляканий вереск, і від підступного страху серце в грудях б'ється як божевільне, а задане питання відверто ігнорують.

Двоє чоловіків синхронно ступають на балкон, грубо хапають мене з обох боків за передпліччя й боляче стискають пальці. Від несподіванки й страху я починаю люто брикатися, кричати на всю горлянку, намагаюся з усієї сили наступити їм на ноги й ударити коліном між ніг. Але на тлі цих екіпірованих громил усі мої хаотичні спроби опору виглядають жалюгідно й безпорадно.

— Відпустіть мене! Дан-те!!! — у нестямі кричу я, закликаючи ту єдину людину, яка має достатню силу, щоб протистояти їм і врятувати мене. — Ен-цо!!!

У цю моторошну мить я сподіваюся, що з братами все гаразд, що вони живі й прямо зараз увірвуться в кімнату та врятують мене.

Так, я поводилася вередливо, так, я без кінця влаштовувала їм дрібні капості, і Данте напевно мене щиро ненавидів... Але він просто зобов'язаний прийти! Адже він дав обіцянку моєму батькові оберігати мене. Він не може її порушити.

— Заткнися, погань, — зі злістю сичить командир.

Він іде в мій бік, а коли зупиняється, то різко заносить руку вгору і з розмаху завдає мені сильного удару долонею по щоці. Гострий біль прошиває череп, а перед очима спалахують білі плями. Світ навколо починає темніти, і люди перед очима починають розчинятися до того, як я провалююся в темряву.