Розділ 33

Кайла

— Кайло?

Великі, гарячі долоні Данте лягають мені на плечі й владно стискають їх, змушуючи сфокусувати увагу на ньому. Коли я нарешті підводжу голову, виявляється, що наші обличчя перебувають недозволено близько. Чоловік похмуро розглядає мене, намагаючись прочитати по міміці, що стряслося, а я... я геть заціпеніла, дивлячись на його губи.

Верхня губа була трохи тоншою за нижню, але обидві мали настільки ідеальний, чіткий контур, що навіть під мікроскопом неможливо було б знайти бодай одну ваду. Акуратні вуса плавно переходили в триденну щетину. Дивлячись на цю ідеальну лінію, можна було одразу зрозуміти: цей чоловік обожнює тримати під повним контролем абсолютно все, навіть рослинність на власному обличчі.

Мені раптом до безумства, до дрожу, до непритомності хочеться провести пальцями по його щетині. А його губи... У думках пролітає дике бажання відчути їхній дотик на своїй шиї, ключицях і в куди пікантніших місцях і...

Ні! Ні, ні, ні! Я не повинна про це думати. Ні зараз, ні коли-небудь взагалі!

Збоку це, мабуть, має вигляд жахливий. Моєму батькові в будь-який момент може прилетіти куля в серце або в лоб, а я стою посеред коридору й безсоромно милуюся губами друга свого батька, мріючи відчути їх на своєму тілі!

— Кайло? — знову кличе Данте, і в його голосі занепокоєння остаточно змішується із суворою вимогливістю та наростаючим нетерпінням.

— Він погрожу... сказав, що вб'є його... — шепочу я. Говорити голосніше просто немає сил, та й будити інших не хочеться, але найбільше мені до жаху страшно.

Та людина дізналася ж якось мій номер, і в голові починає оселятися думка — за мною можуть стежити. Вони можуть прослуховувати мене й спостерігати.

Я не боюся за себе. Мені до безумства страшно за тата. Хочеться кинути все, зібрати речі й негайно рвонути назад до Нью-Йорка.

— Хто? — не розуміє Данте. І в цю мить мені шалено хочеться стукнути його чимось важким — ну чому він зараз поводиться як непрохідний ідіот?

— Я не знаю, хто! — у мене починається справжнісінька істерика. — Він зателефонував і сказав! Данте, благаю, відправ до мого батька свою охорону. Давай поїдемо до нього! Прошу, знайди цю людину...

На очі починають навертатися пекучі сльози, і в цей момент я готова на будь-які приниження перед цим владним чоловіком, аби тільки він урятував мого тата. До того ж я чудово пам'ятаю з минулого досвіду, як безвідмовно діють на нього мої сльози.

— Кайло, заспокойся, тобі треба...

— Подзвони татові! — тремтячим від підступних сліз голосом перебиваю я його, переходячи на вимогливий тон, хоч і чудово розумію, як дико можу виглядати збоку. — Дізнайся, де він... Відправ до нього свою охорону...

Чоловік мовчить, суворо розглядаючи мене, ніби гарячково щось обмірковує. Але я не знаю, які думки крутяться в його голосі, і від цього невизначеного мовчання стає тільки страшніше.

— Данте, ти ж можеш! Зроби бодай щось!

Я все-таки зриваюся. Останні слова викрикую так голосно, що вони гулкою луною розносяться по темряві довгого коридору. Майже одразу двері сусідньої кімнати повільно привідчиняються, і звідти виходить заспаний Енцо. Я витріщаюся на нього з непідробним жахом, на мить вирішивши, що це найманець прийшов по мою душу.

— Ви час бачили? Кайло, хоч уночі май совість... — хлопець не договорює. Саме на цих словах він нарешті фокусує на мені свій погляд і осікається, розгледівши моє перекошене від переляку обличчя.

Данте прибирає долоні з моїх плечей, і я інстинктивно роблю крок назад, ніби заздалегідь готуючись до того, що доведеться тікати. Енцо переводить уже зовсім тверезий, здивований погляд із мене на брата, а я дивлюся на них двох по черзі, відчуваючи, як усередині все стискається від паніки. Досі не віриться, що весь цей кошмар відбувається саме зі мною і саме зараз.

— Енцо, візьми телефон, — командує Данте. Він м'яко крокує до мене, акуратно забирає з моїх здерев'янілих пальців мобільник і простягає його братові. — Нехай Рено негайно подивиться, хто дзвонив, і відстежить номер. Уранці я чекаю на нього з детальним доповіддю.

Енцо лише мовчки киває на вказівки Босса і, забравши ґаджет, швидко прямує вниз сходами. Спочатку я розгублено дивлюся йому вслід, але щойно він зникає за рогом, мій погляд знову ковзає до Данте. Він виглядає неймовірно серйозним і глибоко стурбованим. Я завмираю, не відриваючи від нього очей в очікуванні подальших розпоряджень.

— Що... Що тепер? — тихо видавлюю з себе я. Бути об'єктом для його пильного вивчення більше не хочеться, до того ж після пережитого стресу мене з новою силою тягне в сон.

— Іди спати, — всупереч його грізному вигляду, голос чоловіка звучить напрочуд спокійно й рівно.

— І все?! Ти не подзвониш батькові? Не попередиш його? Не відправиш людей? — я буквально засипаю запитаннями цього впертого мафіозі, який, здається, взагалі не усвідомлює масштабу катастрофи, що назріває. Мій батько в смертельній небезпеці, а йому наче байдуже!

Данте різко перехоплює моє зап'ястя, і вже за секунду я опиняюся щільно притиснутою спиною до холодної стіни коридору. Чоловік залізною хваткою утримує мою руку, присікаючи будь-які спроби вирватися. Втім, навіть якби я й захотіла влаштувати бунт, сил на це у мене все одно не залишилося б.

Було дурним, важким і нестерпно болючим визнавати, але просто зараз мені до безумства страшно. Найбільше на світі мені хочеться зачинитися в кімнаті, потонути в обіймах коханого чоловіка (якого у мене досі немає) і щоб паралельно, поки він ніжно мене втішає, він ще й одним клацанням пальців усунув усі проблеми цього жорстокого світу.

Я завжди знала, що світ мафії небезпечний і кривавий. Думала, що за останній час уже до всього звикла, але ця ніч наочно показує: ніфіга я не звикла. Все це були лише жалюгідні виправдання і мій убивчий, сліпий оптимізм.

— Заспокойся, — зловісним, утаємниченим шепотом вимовляє Данте, схилившись до самого мого обличчя. І тільки в цей момент мені в голову закрадається крижана думка: я йому просто набридла. Гірко й боляче визнавати очевидне: я для нього — ходяча Катастрофа, якої він мріє якнайшвидше позбутися.