Розділ 32

Кайла

Вийшовши з ванної після гарячого душу, я одразу прямую до ліжка. Мені дико хочеться спати, адже всі події цього божевільного дня починають позначатися на організмі, і зараз моя найбільша мрія — просто провалитися в глибокий, спокійний сон.

Але варто моїй голові торкнутися подушки, а очам заплющитися, як на тумбочці оглушливо починає дзижчати телефон. Від роздратування я закочую очі й з незадоволеною міною тягнуся до екрана.

Знаєте, у мене немає жодного припущення, хто міг би телефонувати майже об одинадцятій годині вечора. Першим поривом іде думка скинути цей незнайомий номер, але в останню секунду я передумує й натискає кнопку відповіді.

— Слухаю, — роздратовано відповідаю. Терпіти не можу, коли мене відволікають від таких важливих справ, як сон.

— Довго береш слухавку, лялечко, — лунає в динаміці змінений, механічний чоловічий голос.

Від цього неприродного звуку мені миттєво стає не по собі. Особливого жаху додає те, що в кімнаті горить лише тьмяний нічник, а за вікном гілки дерев зі шурхотом шкребуть по склу.

— Що вам потрібно? — можливо, мені й страшно, але показувати свою слабкість якомусь жартівникові я не збираюся. Малоімовірно, раптом це підлітки балуються.

— Тобі сподобалося шоу, яке я влаштував?

— Яке ще шоу?! — зриваюся я на крик. Арчі, який куняв у своїй лежанці, тут же скидає голову і стурбовано витріщається на мене.

— Аварія, — коротко кидає незнайомець. Від одного цього слова у мене глухо починає нити поранена рука, а слідом за нею і бік, де красується величезний синець. — Дуже весело вийшло, чи не так?

— Хто ви? — мій голос тремтить, і приховувати паніку стає дедалі важче.

Арчі, ніби відчувши, що господині потрібна допомога, підбігає до краю ліжка. Він розпачливо намагається видертися до мене, але через маленький зріст у нього нічого не виходить, і мені доводиться підхопити його.

— Лялечко моя, навіщо ж так поспішати? Невже тобі не цікаво мене послухати? Поговорити? — кожне його слово буквально заморожує кров у жилах. Я гарячково притискаю Арчі до грудей, намагаючись знайти в цьому маленькому клубочку хоч якийсь захист.

Малюк, до слова, зовсім не проти. За останні дні я розумію, що його найулюбленіше місце в цьому домі — у мене на плечі, й ніде більше. Лежанка відійшла на друге місце, іграшки — на третє. Хоча навіщо взагалі потрібна лежанка, якщо є тепла господиня і величезне ліжко?

— Що вам потрібно? — запитую я, переходячи на шепіт, але в гробовій тиші спальні мої слова все одно відбиваються виразним гулом

— Якщо ти любиш свого батька...

— Що з ним?! Що ви з ним зробили?! — я остаточно перестаю приховувати свій дикий страх, безцеремонно перебивши співрозмовника. Серце робить шалений кульбіт тільки від однієї думки, що з татом могло статися щось непоправне.

— Ще нічого. Але якщо ти не вмовиш його взяти участь у війні кланів, то ризикуєш залишитися сиротою. Або сама отримаєш кулю в лоб, — чоловік хрипко регоче, а у мене спина холоне. Мій батько може померти...

Слухавку повісили так само раптово, як і зателефонували. Сил вистачає лише на те, щоб сидіти нерухомо і тупо витріщатися на ковдру. Шок паралізує тіло, і я геть не знаю, що робити і як діяти далі.

Серце калатає як божевільне. Від потужного викиду адреналіну в скронях починає колоти, а губи починають дрібно тремтіти. Я гарячково масую коріння волосся, розпачливо сподіваючись, що на мене зійде осяяння або хоча б стане легше, і...

Ідея приходить миттєво, і я навіть не встигаю її до ладу обдумати — акуратно опускаю Арчі на матрац, підхоплююся на ноги і з затиснутим у руці мобільним вилітаю з кімнати. Я несуся темним коридором, а коли добігаю до кімнати Данте, починаю щосили барабанити по дереву, кричачи на весь будинок:

— Данте! Данте, відчини! Данте, ти...

Коли двері різко відчиняються, я по інерції ледь не влітаю прямо до нього в обійми, але вчасно реагую і гойдаюся назад. Данте стоїть переді мною в самих лише домашніх штанах.

У будь-якій іншій ситуації я б точно витріщилася на його ідеальні, рельєфні кубики преса, але зараз мене занадто сильно трясе від переляку.

— Ти чого кричиш на весь будинок? Привида побачила? — суворо запитує Бос.

До цього моменту я навіть не задумуюся, що своїм галасом могла когось розбудити, але зараз це абсолютно неважливо.

— Коли ти востаннє розмовляв із моїм батьком? — проігнорувавши его невдоволення, випалюю я.

— Пару днів тому, а... — значить, він ще живий, і це приносить миттєве полегшення. — Кайло, що відбувається? Чому ти бліда як смерть? — у його голосі прорізаються виразні нотки хвилювання.

Я не підводжу очей, продовжуючи вперто дивитися в підлогу й гарячково міркувати, чи варто розповідати йому про цей моторошний дзвінок чи... збрехати?