Розділ 31

Кайла

— Данте, я, звісно, розумію, що вся ця ситуація могла позначитися на твоєму емоційному здоров'ї, але давай без необачних рішень, — починаю я, і не приховуватиму, мій голос зрадницьки тремтить. Усе-таки чоловіки з таким убивчим поглядом на мене ще не йшли.

— Необачних рішень? — його голос звучить вельми люб'язно, але вірити цьому оманливо доброму тону я не наважуюся. Усе-таки мені подобається моє життя, і я не збираюся закінчувати його ось так.

І поки він повільно підходить до мене, я вирішую так само повільно рухатися до іншого краю ліжка, щоб уникнути, ну, скажімо так, смерті.

— Тобі точно варто заспокоїтися і взяти під контроль свій гнів, — намагаюся я пояснити свою позицію, і в цей план також входить пункт — відволікти його розмовами.

— Заспокоїтися?

Арчі ніби щось відчуває, весело стрибає з ліжка і йде до себе на лежанку, і мені чомусь здається, що зараз йому на мене трохи байдуже і він просто не хоче нам заважати.

Я тільки встигаю відкрити рота, щоб видати щось, що змусить його передумати мене вбивати, як він стрімко тягнеться до моєї ноги. Схопивши за кісточку, Данте одним рухом підтягує мене до краю ліжка.

Мої очі вмить розширюються від такої несподіваної дії. Я опиняюся на самому краю, і перш ніж я встигаю хоч якось зреагувати — Данте нависає наді мною, і я майже відчуваю тепло його тіла.

І як йому взагалі не гаряче ходити цілий день у костюмі?

— Навіщо ти збрехала? — запитує в мене чоловік серйозним голосом, і я...

А я не знаю, що йому відповісти, бо потрапляю в ту саму ситуацію, коли починаєш згадувати все, що з тобою сталося, і гарячково припасовувати це до обставин.

— Можна поцікавитися, коли саме? — я намагаюся додати в голос максимум збентеження, щоб це не звучало як відвертий сарказм. Якщо я зрозумію, на чому він мене упіймав, у мене з'явиться шанс на тактичний відступ.

— Сьогодні в лікарні.

Фух, у його голосі немає люті — тільки роздратування. Це означає, що жити я буду, хоча це неточно.

— Ти думала, я не запитаю лікаря про твої травми?

— Не все так погано, як може здатися, — я намагаюся врозумити розлюченого Босса.

— Не все так погано?! — він різко відсторонюється, а я, користуючись моментом, сідаю. — Перебинтована рука і синець на боці — це для тебе дрібниці?!

Я з острахом дивлюся на нього. Ніколи ще не бачила його в такій люті, і біс його знає, чого від нього можна чекати.

— Данте, охолонь...

— Покажи його, — командує чоловік.

І в цей момент я усвідомлюю, що деяким чоловікам потрібно додавати у свої речення більше конкретики.

— Кого? — я вигинаю брову.

— Синець, — і те, з якою інтонацією він це каже, є чимось середнім між злістю та роздратуванням.

— Не буду я перед тобою задирати футболку, — одразу вирішую розставити всі крапки над «і». Тим паче ми не настільки близько знайомі, щоб я тут дефілювала в одному топі. Доведеться нашому боссу обламатися.

— А я не питав твоєї думки. Я наказав, і ти зараз же покажеш мені свій бік.

— Ні, — відрізаю я.

— Кайла, я сказав...

— Засунь свої накази знаєш куди? — перебиваю я його, і на моє запитання Данте реагує своїм фірмовим жестом — скидає брову. І хоч би раз був оригінальним в своїх діях, але ж нас бос цього не вміє і не може. — В дупу. І бажано глибше.

— Не буди в мені звіра, — кидає він попередження. Але будьмо чесними, на мене вони рідко діють.

— А ти не переходь межі, про які сам же мені торочив!

— Що за вперте дівчисько... — роздратовано видихає Данте, ще й очі закочує. От нахаба!

— Що за нейстерпний чоловік, — парую я, схрестивши руки на грудях і театрально закотивши очі у відповідь.

— Тобі потрібно обробити синець, — каже Данте вже спокійніше.

— Ну от і чудово. Я зараз піду у ванну, стану перед дзеркалом і намажуся сама. А ти можеш іти лісом, — я вказую пальцем на двері, щоб він напевно не переплутав напрямок.

— Кайла, я...

— Двері там, — я знову тикаю в бік виходу.

Ми стоїмо і свердлимо один одного поглядами, показуючи, що ніхто не хоче поступатися своїм рішенням. Але довго змагатися зі мною в німому батлі Данте не хоче. Важко видихнувши, він повертається до виходу, як раптом...

Данте знову повертається до мене обличчям і, перш ніж я встигаю зреагувати, кладе мене на ліжко й фіксує руки над моєю головою. На моєму обличчі спочатку відображається повне здивування, але потім я швидко опановую себе і вже дивлюся на чоловіка роздратованим поглядом.

Та як він узагалі сміє!!!

Я вже хочу поворухнути ногами і вдарити його між ніг, але чоловік передбачає такий фінал і встигає притиснути мої ноги своїм коліном.

— По-хорошому ти не захотіла, — шепоче він мені прямо в губи. Його погляд хижий і... лякаюче задоволений. — Діятиму по-своєму.

Його пальці торкаються краю моєї футболки, і я застережливо хитаю головою, показуючи йому таким чином, щоб він навіть не думав цього робити. Але коли це босс мафії мене слухав? Правильно, ніколи.

Він задирає край футболки майже до самих моїх «вишеньок» — добре, що Данте не здогадується підняти її вище. І коли його пальці торкаються мого боку, де красується великий синій слід від удару, моїм тілом проходить якийсь не зовсім знайомий мені імпульс, який концентрується внизу живота.

Коли ми врізалися в стовп, я закрила обличчя руками, тому уламки скла трохи порізали мені руку, а боком я вдарилася по інерції.

— Болить? — запитує Данте, і я уловлюю в його голосі хрипкі нотки.

— Не твоє діло, — зло прошиплю я.

Видно, мої слова його забавляють, адже він усміхається, і наступної миті легко натискає на мій синець. Я вскрикую, подаючись уперед до нього, і на мить наші тіла стикаються. У цю секунду в мене з'являються два бажання: прибити його пательнею або притиснутися ще дужче.

Бррр... Які страшні думки мені іноді в голову приходять. Просто жах якийсь. Оце треба менше всілякої романтики дивитися і читати, хоча...