Розділ 27

Кайла

Сьогодні мені хоч зі шкіри лізь, потрібно вибратися в місто, щоб владнати пару своїх дівочих питань. Джейн, як на гріх, по вуха зайнята і скласти мені компанію не може, тож на мене чекає квест підвищеної складності: доповзти до кабінету Данте й випросити його найвеличніший монарший дозвіл.

Після тієї пікантної, сороміцької й вельми дивної сцени в моїй спальні я не бачила Боса пару днів. Чоловік ішов на світанку й повертався пізно вночі, коли я вже десятий сон бачила. Спершу я грішним ділом подумала, що він просто соромиться мене після тієї сцени із купальником.

Але потім я вчасно згадала, що Данте — суворий тиран і пихатий індик, тож ні про яке збентеження там і мови бути не могло. Втім, сумувати мені не доводиться, адже Енцо завжди крутиться десь поблизу, і ми регулярно перетинаємося.

Під «регулярно перетинаємося» я маю на увазі, що ми знатно обмінюємося люб'язностями та отрутою. Ну, думаю, ви й самі здогадалися.

— А де Данте? — з порогу запитую я в Енцо, який вальяжно розвалився на дивані в кабінеті брата.

— Скоро буде, — бурчить він, навіть не дивлячись на мене.

Запрошення присісти від цього джентльмена я так і не дочекалася, тому без зайвої скромності сама влаштовуюся в глибокому шкіряному кріслі просто навпроти столу Данте.

— Ти від нього чогось конкретного хотіла? Чи знову прийшла показати свій нейстерпний характер? — Енцо нарешті повертає до мене голову, а я картинно округляю очі, удаючи ображену невинність.

— О, Енцо! Звідки такі упереджені висновки?

— Може, тому, що ти більше нічим і не займаєшся? — Погляд, яким мене обдаровує цей «консерв», мені страшенно не подобається.

У ньому читається дика втома і стільки глухої злості до моєї скромної персони, що я аж дивуюся. Звідки в такому душці стільки ненависті до мене?

— Енцо, ну давай без драми. Я всього лише привношу яскраві барви у ваше сіре, тьмяне життя, — я засліплюю хлопця найангельськішою посмішкою зі свого арсеналу. І, скажу вам по секрету, це спрацьовує безвідмовно.

— У наше тьмяне життя?! — О-о-о, хтось занадто швидко спалахнув! Зовсім у хлопця з нервами кепсько, не береже він себе. — Та наше тьмяне, як ти висловилася, життя подобалося нам куди більше, ніж теперішнє — у компанії однієї вкрай набридливого дівчиська!

— Енцо, давно хотіла запитати... А хто ти за гороскопом?

— Який, до біса, гороскоп?! — Остаточно зривається з котушок наш любий консерв.

— Просто ти, коли злишся, так кумедно червонієш... просто як рак. От я й подумала, що твій знак зодіаку — Рак, — лагідно пояснюю я, насолоджуючись моментом.

Я знала, що така аналогія розлютить його найбільше, і від цього мій настрій стрімко повзе вгору. Чесно, я вже не уявляю свій відпочинок на цій віллі без Енцо. Так мені доводилося б цілими днями виловлювати Данте, якого вічно немає вдома, а завдяки його брату в мене завжди під рукою чудовий об'єкт для підняття настрою.

— Як же ти мене задовбала... — проривав Енцо.

Договорити чи задушити мене він не встигає — важкі двері кабінету відчиняються навстіж, і заходить Данте. На ньому сьогодні бездоганний чорний костюм і вугільно-чорна сорочка. Я подумки ставлю галочку: вау, це щось новеньке в його гардеробі, і виглядає він у цьому лякаюче сексуально.

— У вас знову з'ясування стосунків? — рівним голосом запитує Данте, повільно прямуючи до свого столу. Енцо тут же намагається повернути собі маску незворушності.

— Бував би ти частіше вдома, мені не доводилося б із нею воювати, — бурчить брат, піднімаючись із дивана. — І взагалі, дивно виходить: наглядати за нею погодився ти, а віддуваюся за двох я!

Особисто мене все більш ніж влаштовує. Війна з Енцо чудово підтримує мій життєвий тонус.

— Якщо ти менше сидітимеш удома і більше займатимешся справами в офісі, то легко зможеш уникати її уваги, — спокійно парує Данте, сідаючи у своє крісло.

У відповідь Енцо лише демонструє братові вельми недвозначний непристойний жест і кулею вилітає з кабінету, так голосно хряснувши дверми, що, здається, штукатурка осипається.

Що ж, зате тепер ніхто не заважає мені відпроситися на волю.

— І що сталося у нашої Катастрофи, раз вона зійшла до того, щоб особисто з'явитися в моєму кабінеті? — запитує Данте, зарившись у якісь папери. Створюється повне відчуття, що він поставив це запитання просто для галочки, аби скоріше виставити мене за двері.

— Катастрофі треба в місто, і вона вирішила запитати дозволу у пихатого індика, — не залишаюся я в боргу. Чоловік тут же відривається від документів і повільно вигинає свою ідеальну брову.

— У тебе температура? Чи ти десь головою вдарилася? — Данте неквапливо обводить мене важким поглядом з ніг до голови, і тепер приходить моя черга піднімати брову.

— Соромлюся запитати... звідки такі геніальні медичні теорії?

— Я просто щось не пригадую жодного випадку, щоб ти приходила до мене за дозволом. Зазвичай ти просто береш і порушуєш усі мої заборони. От мені й стало щиро цікаво, що з тобою сталося.

Здається, своєю невиданою законослухняністю я примудрилася геть збентежити нашого завжди зібраного й грізного Боса. Чи потішило це моє его й дівоче самолюбство? О так, ще й як!

— Ну, тоді все зрозуміло, — я кумедно махаю на нього рукою, і його трохи ошелешений вигляд ледь не змушує мене розсміятися вголос. — То що, мені можна в місто?

— А якщо я скажу «ні», ти залишишся вдома?

— Не залишуся, — я легко знизую плечима. Я занадто добре себе знаю, щоб давати такі завідомо нездійсненні обіцянки.

І про що, питається, можна було так довго думати?

Поки я сиджу й чекаю на його найвеличніший вердикт, я ледь не засинаю. Ну камон! Хто сидить цілих десять хвилин нерухомо, дивиться на тебе впритул, не моргаючи, і просто не може вибрати між банальним «так» і «ні»? Відповідь: цей самий екземпляр сидить прямо навпроти мене.

— Добре. Ти можеш поїхати в місто, — нарешті відповідає Данте.