Розділ 20

Кайла

— Ну, розповідай, як тобі наш Данте? — запитує Джейн, коли ми виїжджаємо за ворота вілли й беремо курс на центр міста.

— Суворий, похмурий і, здається, патологічно категоричний, — чесно відповідаю я.

— Ні, ну це й так зрозуміло, — Джейн хіхікає, і за її інтонацією нескладно здогадатися, до чого вона хилить. — Мене цікавило зовсім інше...

Збентеження змішується з дискомфортом. Обговорювати чоловічі чесноти Данте при водієві мені зовсім не хочеться, тому я кидаю короткий погляд на потилицю чоловіка за кермом.

— Оу! — Джейн знову сміється, помітивши моє вагання. — Кайло, не турбуйся. Усе, що Лоренс почує під час нашої розмови, він поховає тієї ж секунди, як ми вийдемо з машини. Правда ж, Лоренсе?
Водій, не відриваючись від дороги, відповідає низьким, майже позбавленим емоцій голосом:

— Міс Джейн каже правду. Жодне ваше слово, навіть найкомпрометувальніше, не злетить із моїх уст. Обіцяю.

Джейн дивиться на нього з таким захопленням, що мені здається — у цьому погляді є щось більше, ніж просто симпатія до вірного співробітника.

Будь тут моя подруга Клара, вона б уже накатала цілий любовний роман про цю парочку. Чесно кажучи, я б з нею погодилася, але непроникне обличчя Лоренса не дає зрозуміти, чи взаємні ці іскри.

— Тобто ми можемо говорити відверто? — вирішую я уточнити.

Зазвичай тілоохоронці та водії першими доповідають батькам про кожен крок. Принаймні мої «наглядачі» робили саме так, тому нам із подругами доводилося від них ховатися, ну або тікати, що було значно цікавіше.

— Аж до організації збройного нападу, — серйозно заявляє Джейн, а я не можу стримати сміху, та й водій мимохідь усміхається. Одразу видно — у людини є почуття гумору.

— Тоді розкажи мені про сина мера. Хто він такий і чому ви всі так на нього ополчилися?

— Ну, як тобі сказати... — Джейн на мить замислюється, а я помічаю, як Лоренс уважно стежить за нею через дзеркало. Його пальці трохи сильніше стискають кермо, що тільки підтверджує мої підозри щодо особливого зв'язку між ними. — Бруно — бабій і гульвіса, який не знає слова «ні». Якби не його високопоставлений папаша, він би давно гнив у в'язниці.

— Настільки все погано?

— Більш ніж. Я так злякалася за тебе, бо знаю, яким покидьком він може бути. І це я ще слабо висловлююся, — вона нахиляється до мого вуха і шепоче так, щоб Лоренс не чув: — Покуткують, що він навіть убив людину, але наскільки правдиві ці чутки — ніхто не знає.

Від таких подробиць я присвистує. Ні, мені, звісно, зустрічалися розбещені мажори та неадекватні хлопці, але щоб такі психи… ні, ніколи.

— Але не будемо про погане! — Джейн миттю змінює гнів на променисту посмішку. — Куди спочатку? У кафе чи по бутиках?

— У кафе, — обираю без вагань. — Зранку ні крихти в роті не було, а на голодний шлунок шопінг — погана затія. Будемо думати про їжу, а не про сукні.

— Чудово! Лоренсе, вези нас у моє улюблене місце.

— Як скажете, Джейн.

Кафе, куди ми приїжджаємо, і справді виглядає чудово. Величезні панорамні вікна відкривають завісу закладу, і крізь них можна побачити столики та касу, де приймають замовлення.

Ми навіть ще всередину не зайшли, а до мене долинають пахощі кориці, кавових зерен і фруктів, особливо цитрусових. А цитрусові аромати — моя слабкість із самого дитинства. Навіть мінімалістична вивіска в бежево-коричневих кольорах приваблює своєю назвою, яка легко читається.

Лоренс паркується за пару метрів від входу і йде за нами на дистанції, поки Джейн захоплено розповідає байки зі свого акторського життя. Я буквально задихаюся від сміху, ігноруючи дивні погляди перехожих.

Мама завжди казала: «Кайло, будь як погода — їй абсолютно начхати на думку людей». Це стало моїм кредо в ті моменти, коли мене намагаються засудити чи принизити.

Ми майже підходимо до дверей, коли я чую жалібне скавчання. Від цих звуків моє серце стискається від болю. Не виношу, коли тварини страждають.

— Кайло, ти куди?! — гукає мене Джейн, але я вже звертаю у провулок, ідучи на звук. Джейн і Лоренс кидаються за мною.

З кожним кроком звуки посилюються, і я підходжу до зеленого сміттєвого контейнера. За ним, у щільно закритій коробці, сидить крихітне цуценя.

Шерстка його забруднена брудом, і воно виглядає таким наляканим і нещасним, що серце в мене крається. Я миттєво скидаю сорочку, залишившись у самій майці, дбайливо загортаю малюка в тканину і притискаю цей теплий пакунок до себе.

— Що це в тебе? — Джейн підбігає до мене й охкає. — Ой, яке миленьке! — вона гладить його по мордочці, але цуценя тільки сильніше втискається в мої руки. — Яке чудовисько могло викинути такого симпатягу?

Я з нею абсолютно солідарна. Людина, яка закрила живу істоту в коробці серед сміття — справжня падлюка.

— Я забираю його з собою, — твердо заявляю я, і цуценя, ніби розуміючи, лиже мене в підборіддя.

— Боюся, Данте не дозволить, — сум у голосі Джейн так мене вдаряє, що я ледь не плачу.

— Чому? З ним у дитинстві щось сталося? — я вже готова співчувати нашому грізному босу.

— Ні. Він просто... не любить тварин, — Джейн стенула плечима.

— Пф... — я рішуче піднімаю підборіддя. — Значить, полюбить.

Теж мені, «зірка Маямі». Я його так умовлю, що він не тільки дозволить залишити цю намистинку, а й сам чесатиме його за вушком.