Розділ 18

Кайла

Прокидаюся я від того, що сонце Маямі, яке проникає всередину кімнати, сліпить мене. Голова зовсім не хоче відриватися від подушки і здається важкою, а пальці на руках злегка тремтять.

Навіть ноги ниють так, ніби я вчора пробігла марафон, а потім ще й у шахті працювала. І все б нічого, але я настільки сильно хочу пити, що, здається, вип'ю без вагань навіть солону воду з океану.

Зрештою, відчуття спраги перемагає, і я, зібравши всі сили, що в мене залишилися, починаю рухатися в напрямку вітальні. Очевидно, від роботи ніг мій мозок теж приходить у рух, адже перше питання, яке спадає мені на думку: хто привіз мене додому?

Ну гаразд, зараз шукати відповідь я не в силах, тож розберуся і подумаю про це тоді, коли буду нормально міркувати й перестану почуватися зомбі.

Дібравшись до холодильника і знайшовши в ньому мінералку зі смаком лимона та апельсина, я швидко відкриваю пляшку і починаю пити просто з горлечка. І вже після двох ковтків ледь не захлинаюся.

— О, кого я бачу! — чую голос брата Данте, але не дивлюся в його бік, бо зайнята водою. — Я-то думав, що не побачу тебе за сніданком.

— Я вмію ламати чужі очікування, — відповідаю йому зухвало, коли опускаю пляшку і заплющую очі від легкої прохолоди, що розливається від горла по всьому тілу.

Треба буде потім подивитися, хто створив холодильник, і подякувати цій людині за такий корисний внесок у суспільство.

— Та просто ти самозакохана стерва, — кидає зауваження в мій бік, а я повертаюся до нього і піднімаю брову.

— Тобі що, вчора ніхто не дав задовольнити життєві потреби, що ти накинувся на мене? — цікавлюся, бо не розумію, чого він до мене прискіпався.

— Та ні, що ти, вечір у мене вчора минув просто чудово, — натягує на губи саркастичну посмішку, яка більше схожа на оскал. — Зате ранок почався вельми плідно, адже через одну катастрофу, яка ніяк не може вгамуватися, мені й Данте довелося докласти чимало зусиль, щоб залагодити один конфлікт.

Якщо Енцо думає, що я від його слів щось згадаю або в мені прокинеться совість, то він глибоко помиляється. І ні, не через те, що в мене немає совісті, або я нічого не відчула, просто комусь треба чіткіше висловлюватися, щоб я зрозуміла, у чому встигла провинитися.

— Висловлюйся чіткіше, я тебе не розумію, — і хоч від прохолодної води мені стало значно краще, голова все ще трохи туманна.

— Чіткіше? — нервова посмішка Енцо явно натякає на те, що йому треба взяти відпустку. Ну, або пити більше валеріанки, якщо робота консильєрі настільки виснажує. — Добре, тоді скажу прямим текстом: якого біса ти пішла в цей клуб із сином мера?! — не запитує, а кричить на мене Енцо, та ще й з такою злістю, що я від несподіванки підстрибую на місці.

Про клуб я одразу згадую, а от про синочка мера не знаю нічого. Та й пішла я в той клуб із привітним хлопцем, якого зустріла, коли вчора прогулювалася пляжем.

— Не знаю я ніякого синочка мера, — починаю пояснювати цьому нервовому типу. — Та й де б я з ним познайомилася, якщо ви мене тримаєте на своїй віллі й нікуди не випускаєте? І як батько тільки міг відправити мене до двох тиранів? — останнє бурмочу більше собі, ніж Енцо, але, очевидно, коли цей тип злий, він починає дуже добре чути.

— Це ми тирани? — і здивування в очах Енцо таке, ніби він наймиліша людина у світі, яку посміли образити.

— Інших чоловіків я в цьому домі не бачу, якщо не рахувати охорону, — награно мило посміхаюся йому, а він стискає руки в кулаки, і око в нього смикається від роздратування.

— Чого кричимо, а бійки немає? — весело запитує дівчина, що входить до вітальні.

— Ось бійки мені для повного щастя з нею і бракувало, — Енцо повертається до своєї кузини, і роздратування швидко змінюється суворістю та похмурим виглядом.

— Ну, кузене, що ти так дивишся, як образливий підліток, я ж просто пожартувала. — Джейн підходить до Енцо і по-родинному цілує його в щоку, і мені здається, що той стає трішки добрішим. — Привіт, Кайло, що, мої родичі знову лютують?

Бачили б ви вираз обличчя Енцо в цей момент. Витріщив очі так сильно, що я думала, їх доведеться потім по підлозі збирати, а брови злетіли до самого чола.

— Не те щоб лютують, просто в когось настільки яскрава фантазія, що мені вже придумали роман із синочком мера.

— Оу, цікавенько у вас тут, однак. Але попліткуємо ми з тобою по дорозі в місто, а зараз іди збиратися, — командує Джейн, і мені подобається її запал. Навіть голова починає боліти все менше.

— Тоді біжу! — з посмішкою кажу і біжу до себе в кімнату.

Тільки у дверях я стикаюся з Данте. Влітаю йому прямо в груди, і від швидкості мого бігу та непорушності цієї купи м'язів я відшаровуюся назад і ледь не падаю.

— Кайла нікуди не поїде, — рівним тоном промовляє Данте. Я здивовано на нього дивлюся, а цей гад Енцо починає переможно посміхатися.