Розділ 13

Кайла

Коли до вілли Данте підкочує чорний «Мерседес», я розумію: шоу починається. Раз цей партнер такий важливий для нашої «крижаної скелі», значить, настав час трохи зіпсувати його бездоганну репутацію.

Учора, перед тим як провалитися в сон, я вирішую пошпигувати й з'ясовую цікаву деталь: за все своє свідоме життя Данте жодного разу не був помічений у серйозних стосунках. Ідеальна точка для удару.

Я натягую свій улюблений атласний комплект, змінивши штани на короткі шорти, і завмираю перед дзеркалом у гардеробній. Настав час для театрального гриму. Кілька майстерних штрихів — і на шиї красується імітація засмокту, а очі підведені так, щоб кожен зустрічний зрозумів: ми з «пупсиком» не спали всю ніч. І зовсім не через читання звітів.

Готова до виходу, я прямую до вітальні. Голоси стають дедалі виразнішими.

— ...думаю, якщо ми поділимо куш від того портового вантажу п'ятдесят на п'ятдесят, то точно домовимося, — промовляє незнайомий чоловік. Я завмираю за рогом, залишаючись невидимою.

— Тридцять п'ять на шістдесят п'ять, і тоді по руках, — рівним, як сталева лінійка, тоном відчеканює Данте.

— Вам не здається, що це грабіж? 

— Ваші тридцять п'ять — це чисті гроші. Зі своїх же відсотків я не лише отримую прибуток, а й закриваю всі питання з логістикою та охороною.

— А ви вмієте переконувати... — партнер явно вагається. — Що ж...

Розуміючи, що вони ось-ось розійдуться, я вирішую діяти. Начепивши маску блаженної ранкової втоми, я впливаю до вітальні, сексуально вигинаючись у дверях.

— Доброго ранку, пупсику, — мурчу я, прикривши рот долонею у вдаваному позіху. — А я гадаю, куди ж подівся мій герой...

Партнер — чоловік років п'ятдесяти — витріщається на мене з таким шоком, що я ледь не пирскаю зо сміху. З грацією кішки я підходжу до дивана і, схилившись до самого вуха Данте, шепочу:

— Я ж обіцяла подумати над твоїм бажанням. Ось і вирішила, що час кришити твій імідж вічного холостяка. Треба додати тобі... життєвості.

Я повільно проводжу кінчиком пальця від коміра його сорочки вгору по шиї, затримуючись за вушком. Боже, як мені подобається ламати його холоднокровність!

— Життєвості? — спокійно перепитує Данте, і — о диво! — він повертає голову й майже непомітно всміхається, підігруючи мені. — Краще припини гратися з вогнем, лялечко, інакше покарання буде занадто суворим.

— Ой, боюся-боюся, — я сміюся, відсторонюючись. — А ви, мабуть, той самий серйозний партнер, про якого мені всі вуха прозижчали?

Чоловік розпливається в усмішці, яка мені зовсім не подобається. У його погляді читається не просто цікавість, а відверте бажання «познайомитися ближче» у горизонтальному положенні. Мені стає ніяково.

— Я улещений, — відповідає він, безсоромно витріщаючись на мої «фруктики» під атласом. — Але Данте жодним словом про вас не прохопився.

— О, це не дивно, ми ж тільки-но зійшлися. Пусичок лише нещодавно почав присвячувати мене у свої справи, — лепечу я ангельським голоском і без церемоній сідаю Данте на коліна. — Правда ж, любий?

— Як і завжди, — видавлює Данте крізь зуби. Я не можу зрозуміти: це ревнощі чи він просто прикидає, у якій частині саду мене закопати?

— У такому разі, я був би радий пригостити вас кавою і дізнатися про вас більше, — украдливо вимовляє гість. Від його слів по спині пробігає холодок, але я змушую себе усміхнутися. У цю мить важка долоня Данте лягає мені на талію і стискає так сильно, що я ледь не пищу.

— Боюся, зустріч доведеться скасувати, — у голосі Данте бринить сталь. — Батько моєї дівчини відпустив її до нас лише на пару днів, і ми маємо намір провести їх разом. Кожну секунду. Так, люба?

— Так... — мій голос зрадницьки дрижить.

Зустрівшись із ним поглядом, і бачу там не просто злість, а справжній ураган. Лють настільки відчутна, що до мене миттєво доходить: щойно двері за гостем зачиняться, мені кінець. Енцо мав рацію — місце в саду мені гарантоване. Час капітулювати, поки корабель не пішов на дно.

— Піду приведу себе до ладу, — кидаю партнеру і, зісковзнувши з колін Данте, майже бігцем прямую до виходу. Я відчуваю на своїй спині два пильні погляди. Один — липкий і неприємний, інший — обпікаючий, як розплавлений свинець. І чомусь саме погляд Данте розбурхує мене сильніше за все. Вилетівши з вітальні, я мчу нагору. Треба терміново переодягнутися... і, бажано, знайти схованку.