Розділ 11

— Оце ти даєш! — Мая в повному захваті від моєї розповіді.

— Та як ти взагалі до такого додумалася? — Клара буквально витирає з очей сльози радості після того, як я в барвах розписую їм викрадення машини та феєричну сцену в офісі.

— Та якось само вийшло, — я безтурботно знизую плечима, не в силах стримати переможну усмішку.

Після того як я повертаюся додому під «почесним конвоєм» Енцо, я одразу барикадуюся в спальні, щоб вивалити на дівчат усі останні новини. Все-таки дуже шкода, що ми не на островах. Упевнена, ми б запалили там не по-дитячому, а тепер змушені сидіти під замком у різних кінцях країни тільки тому, що вороги батька ніяк не вгамуються у своїй жадібності.

Цікаво, як він там? Тато не дзвонить, і я теж. Не тому, що не сумую — просто знаю: він набере, щойно викроїть хвилинку, і відволікати його зараз точно не варто.

— Так, подруго, одразу видно — ти не здаєшся. Але мені вже до дрижаків цікаво, що ти плануєш робити далі? — Клара хитро мружиться, але я не збираюся так легко здавати позиції.

— І не сподівайся, я вам свій стратегічний план не розкрию, — весело відрізаю я. — Але не хвилюйтеся, ви першими дізнаєтеся подробиці моєї помсти.

— А от цікаво, що зробить Данте, коли ти його остаточно виведеш із себе? — обережно запитує Мая.

А ось в очах Клари спалахують такі вогники, що мені стає ніяково. Я відчуваю, як червонію до самих кінчиків вух, коли в пам'яті недоречно спливають міцні руки Данте на моїй талії і те, як він притискав мене до стіни...

Так, стоп! Мене явно занесло не в той степ. Я не повинна про нього думати в такому ключі. Тільки про його перекошене від люті обличчя після моєї наступної капості!

— Кайло, мені здається, чи ти зараз...

— Тобі здається! — різко обриваю я Клару.

Знаю я цих читачок. Дай їм тільки зачіпку — і вони вибудують таку лав-сторі, що ти сама прозрієш від масштабів їхньої фантазії. Але мій суворий тон не допомагає: Клара продовжує спопеляти мене своїм фірмовим поглядом «я-все-бачу».

— Ти ж знаєш, я рідко помиляюся, — шепоче вона підозріло тихо.

— Знаю. А ще знаю, що ти занадто багато думаєш. Не шукай кохання там, де його й близько немає!

— Але якщо його немає, — Клара підхоплює з ліжка якийсь любовний роман, крутить його в руках і знову впирається в мене поглядом, — чому ти так бурхливо реагуєш?

— Кларо! — розгнівано вигукую я, а вона лише закидає голову і дзвінко регоче.

— Добре-добре, не кип'ятися, я ж приколююся! — її веселощі починають мене дратувати, і я надуваюся. Це тільки розпалює дівчат, навіть тиха Мая починає хихикати.

— Ну а Енцо? Він сильно на тебе кричав потім? — запитує Мая зі своєю звичною м'якістю.

Мая як прекрасна лілія — тендітна й ніжна. Хтось міг би вважати її сором'язливою чи навіть дурненькою, але повірте, її дотепності дивується навіть її батька.

— Скажу тобі так: мене найбільше розсмішило його ставлення до цієї залізяки.

— Як саме? — хором запитують дівчата.

Я ставлю телефон на ліжко, підперши його подушкою, щоб у всій красі продемонструвати свою акторську майстерність. Починаю розмахувати руками, копіюючи манеру поведінки консильєрі мафії, коли справа стосується його дорогоцінної машинки. Дівчата регочуть так голосно, що, здається, нас чує весь особняк.

— Коротше, Енцо називає Феррарі своєю «конячкою» і труситься над нею так, ніби це найдорожче, що є в його житті! — закінчую я свій перформанс.

— Так і є, — лунає голос від дверей.

Я різко обертаюся. На порозі з єхидною усмішкою стоїть Енцо. Я тут же хмурюся.

— Тебе мама не вчила, що підслуховувати чужі розмови — це ганебно? — запитую я з максимальним невдоволенням.

— Та кому здалися ваші дівчачі плітки? Ви тільки й вмієте, що обговорювати всіляку фігню.

— Ось я зараз у тебе подушкою зафутболю, тоді й подивимося, як ти заспіваєш! — погрожую я, не дозволяючи йому зневажати нашу «жіночу раду».

— Йду вже, йду, не хочу виводити з себе нашу істеричку, — Енцо вже розвертається, щоб піти, але я його пригальмовую.

— Від істерички чую! Навіщо взагалі приходив?

— Данте просив покликати тебе на вечерю, — він знову дивиться на мене. — Якщо ти, звісно, закінчила ледарювати й теревенити з подружками.

— Та йди ти! — я не втримуюсь і запускаю в нього подушкою.

Енцо реагує миттєво. Він перехоплює її в повітрі й з силою зафутболює мені прямо в обличчя. Я не очікую такої спритності й, не встигнувши впіймати снаряд, паду горілиць на ліжко під вагою подушки.

— Побачимося за вечерею, — кидає він наостанок і зникає в коридорі.

Я сідаю на ліжку, відчуваючи, що палаю як варений рак. Ну нічого, Енцо... за «істеричку» і за подушку ти мені ще відповіси!