Розділ 1

— Але це несправедливо! — кричу я на батька, стоячи посеред його кабінету й у гніві тупаю ногою.

— Кайло, я розумію, що ти хотіла на Мальдіви, але зараз не найкращий час, — тон батька залишається спокійним і примирливим, що бісить мене ще дужче.

— Ну звісно! Усе, що стосується мене, — завжди не на часі. Зате твої проблеми завжди за розкладом, — я різко відвертаюся до вікна, схрещуючи руки на грудях.

Я чи не вперше вирішила поїхати на курорт із подругами, щоб відпочити від вічного нагляду, але батько викликає мене «на килим» і заявляє, що відпустка скасовується.

— Кайло, не кажи так. Коли в мене є можливість, я завжди йду тобі назустріч.

— Справді? — я різко розвертаюся, і на моєму обличчі відбивається неприховане здивування. — І коли ж це було? Може, на Новий рік? Ні, тоді ти сказав, що відпочинок у шале — це надто небезпечно. Восьме березня? Ні, тоді в тебе виникли «проблеми в бізнесі». На мій день народження ти теж знайшов причину і клятвено обіцяв, що влітку я поїду на море. І ось воно, літо, і в тебе знову проблеми! — мій голос зривається на крик, бо терпіння увірвалося.

— Доню, але я ж не винен, що у світі мафії вічно щось відбувається.

— Так. Звісно, — я погоджуюся, але не можу приховати болю в голосі. — Усе твоє життя — це суцільні проблеми мафії. Мені іноді здається, що в цьому житті зовсім немає місця для мене.

— Це не так...

— Та що ти мені розповідаєш! — я роздратовано махаю руками, не бажаючи слухати виправдання.

— Кайло, — тато встає з-за столу, і його голос стає суворішим. — Я відправляю тебе до свого друга не заради забави. Я дбаю про твою безпеку.

— Твоя коронна відмовка, — я ледь помітно знизую плечима. Нічого нового.

— Ти зараз поводишся як дитина, — ці батькові слова б’ють навідмаш, і роздратування всередині спалахує з новою силою.

— А ти... ти... — я відчайдушно намагаюся дібрати слово. — А ти тиран!

— Краще я буду тираном, ніж піду в тебе на повідку й утрачу тебе так само, як утратив твою матір, — голос батька звучить суворо, майже жорстоко, але в глибині я все одно вловлюю цей давній біль, що не заживає.

Мама загинула, коли мені було п'ятнадцять. Відтоді ми тільки й робимо, що сваримося. Я хотіла свободи, хотіла жити як нормальна людина, а не сидіти в чотирьох стінах і пересуватися містом лише в супроводі кортежу охорони.

— Але це несправедливо! — психую я. — Ми з дівчатами вже все спланували! На Мальдівах я буду далеко від твоїх розбірок, просто відправ зі мною більше охорони!

Я хапаюся за будь-яку можливість його переконати. Ця поїздка була моєю мрією.

— Саме тому я і відправляю тебе до свого друга. Я не лише довіряю йому, а й знаю: якщо ситуація стане критичною, він зможе тебе захистити. До того ж усі мої бійці зараз потрібні мені тут.

— Але подруги... вони ж уже домовилися з батьками!

— Я зателефонував їм, перепросив і пояснив ситуацію. Їхні батьки повністю зі мною згодні й теж відправлять доньок до родичів подалі, — тато замовкає на кілька секунд, а потім карбує слова, дивлячись мені просто в очі: — Якщо дон Антуан і дон Г’юго не домовляться, на нас чекає жорстока війна.

— І все ж, це нечесно, — я стою на своєму до останнього.

— Значить так, — голос батька стає крижаним, — я більше не маю наміру слухати твоє скиглення. Ти поїдеш у Маямі й житимеш там, поки тут усе не вляжеться. І не здумай зганяти своє невдоволення на Данте. Інакше я приїду, і ти про це дуже сильно пошкодуєш.

Гнів переповнює мене. Я важко дихаю, спопеляючи батька поглядом.

— Значить, ти все вирішив? — запитую я підозріло рівним тоном.

— Усе, що я роблю, — заради твого благополуччя.

— Чудово! — кидаю я наостанок і вилітаю з кабінету.

Я з такою силою гупаю дверима, що, здається, зі стін має посипатися штукатурка. Швидким кроком доходжу до своєї кімнати, підлітаю до ліжка, де стоїть уже зібрана валіза, і починаю в люті викидати з неї речі.

Ненавиджу! Ненавиджу цю мафію! Ненавиджу своє життя! Усіх ненавиджу!

Коли остання річ опиняється на підлозі, я завмираю, намагаючись вирівняти дихання. І раптом на моєму обличчі з’являється жорстока посмішка.

Якщо я не лечу на Мальдіви, я влаштую цьому Данте таке «веселе» життя, що він прокляне той день, коли погодився мене прихистити.

Я стану його особистим катаклізмом. Перетворю його будні на суцільне лихо, поки він сам не благатиме, щоб татусь забрав мене назад.

Я злорадно усміхаюся, уже починаючи накидати в голові план перших капостей.