Катастрофа

Я ніколи не вирізнявся. Все було як у всіх, і водночас тиснуло мене відчуття, що я пропускаю щось вагоме. Наче випадаю з життя в певні моменти. А воно йде, викрадаючи дні, місяці, а потім і роки.

Сиджу, наприклад, на останньому уроці та все силую себе, щоб від екрана телефона відірватися. Треба ж дивитися на дошку! Але відволікаюся. Голос учительки обвиває вуха, я не вловлюю сенсу в тому, що чую. Буття проходить повз.

За школою, де стадіон, де хлопці курять разом з дівчатами, сидячи на холодному, серед сміття й цегли. Де емоції.

Здається, заснув на уроці. Привиділося мені, як щось велике впивається гострими кінцівками в увесь світ, й раптом проколює його.  Невідома субстанція, схожа на клей, вивалилася мені в обличчя.

Всі однокласники, товариші й учителі забудуть мене невдовзі після випускного, ми більше ніколи не перетнемося ні з ким з цих людей. Дивно, адже місто маленьке...

Я — посередність; не закінчив школу з медаллю, мене не вигнали за прогулювання. Хоча таких ставало більше з кожним роком. У мене й небагато друзів було, але й не особливо мало. Кілька років спілкування, і спільні шляхи розходяться з людьми, таке стається, це повторюється повсякчас. І після школи, і далі...  

Пам'ятаю, батьки на роботі. Я лежу та просто дивлюся на квадратний годинничок на поличці. Коли тобі п'ятнадцять, здається, що часу вистачить на все. Майбутнє бачиться як пригода, якої ти поки не можеш розгледіти, але вже відчуваєш її запах. Воно накладається на рекламу, яку транслюють музичні канали. Світле майбутнє, все буде добре. А як інакше?

Тік-так. Стрілка годинника відмірює мені пульс, я усміхаюся сам собі. Я пещу наших кішечок. Мусю. Русю. Сонечку. Притискаю до грудей пушисте створіння з яскраво-жовтими очима — і тепло мені, затишно аж до вечора.

Кіт дивиться пильно, не кліпаючи. Мабуть, хоче розгледіти в мені мене, і стає передвісником заціпеніння, з якого я потім не виберуся.

Тік-так. Забуття завжди було поряд, ще з утроби матері. Або й раніше. Воно й перегризло світові горлянку, бо я задрімав. Або ж ці два явища ніколи не були пов'язаними...

Перший поцілунок пригадую, першу прогулянку за руку, розчарування в почуттях. Дріб'язкове все воно, якщо назад подивитися. А в моменті ж болить.

У школі я втратив можливість заговорити з першим справжнім коханням, так і не зміг до кінця одинадцятого класу. Дівчина викликала в мені тремтіння, я б навіть перетину наших поглядів не витримав тоді. Не відбулося дії, слова так і залишилися в голові. Не сказані; а отже, й не було їх.

Тік-так. Ще б самому ім'я тієї дівчини згадати... Я гладжу кішку, дивлюся, як сонячні промені відбиваються від шерсті.

Купую собі конструктор з накопичених грошей. Круїзний лайнер трипалубний. Деталей — більше тисячі. Заняття на довгі вечори, щоб менше думати про майбутнє, не тривожитися про екзамени. Думки — порожнеча. Комедійні серіали та відеокліпи все менше нагадують рекламу красивого життя. Тепер — лякають. Фальшиво все. Бо у снах знову бачу, як стікає рідиною моє власне буття. Убите й сплюндроване.

І чому так?

Менше мислити треба, ось що. Ніколи не розумів, для чого інші люди взагалі роздумують про щось, чи зважують рішення. Тому що я коли замислюся, то нічого крім чорноти й не бачу давно. Тільки власне серце чую, а не інтуїцію. Чую, як кров пролізає через судини. І як вже особисто на мене переводить погляд та потвора з коротких хаотичних снів.

Чи це, либонь, я через роки себе пригадую, дивлюсь на себе? Або ж то Бог такий вигляд має?

Чергове випадіння.

Перші роки в університеті були смачними, нагадували цукерки «M&M's» за своєю структурою.

Сам живу в чужому місті. Навчайся, гуляй, розважайся в міру, отримуючи стипендію. Все ж поступив на державне. Єдине досягнення, яким пишаюся, адже й батькам не потрібно витрачатися, і я себе більш вільно почуваю.

Призупинився на мить, коли ручкою обводив правильний варіант у бланку з тестами. Чорна поверхня ручки — дзеркало. Чомусь вона розвертає моє обличчя в три сторони та змушує пальці вкритися холодним потом.

Щоб забуття відступило, я згодовую йому емоції, і протягом певного часу це діє. Чим яскравіше переживання — тим на довше воно заспокоюється. З'являється ілюзія залученості в реальність.

Слова в ранній юності ще не мають ваги, схожі на пил. Теплий вересневий вітер віє — розлітаєшся в обіцянках, дзвениш дзвоником по гарячому камінні, яким ще недавно їхав каток.

Я надто пізно почав вживати алкоголь, вже коли не було з ким. Коли залишилася тільки брудна лампочка над головою. Все за здоров'ям слідкував... І для чого? Алкоголь трохи допомагав пізніше емоції концентрувати...

Я надто рано зблизився з Микитою Борисовичем. Це людина, на кому тримався наш біофак. Я мало говорю з однолітками, більше мене цікавлять дослідження, реальна практика. Тому що стіна між нами. Чим більше я говоритиму, тим сильніше забуття лютуватиме. Не знаю цього напевне, але відчуваю добре.

— Нічого, малий, всі з цього починають. Спершу ти реактиви мені допомагаєш тягати. Потім — до справи доєднаєшся. А що? А чим тобі ще займатися в цьому житті? Не бачиш, що навколо твориться? На біофаку будеш.

Навколо й справді пекло. Ще до війни пекло розпочалося, з розуму всі посходили. Ось так.

Приблизно в років сімнадцять я зрозумів, що час — не союзник, не частина мене. Він грає на боці забуття, і він пришвидшується.

Рідні швидко старішають, це боляче усвідомлювати. Я нічого не можу вдіяти.

Тік-Так. Кішечок знову троє, вони гріють мене надто сильно. Пітнію.

Похорон перший, другий, третій. Шрами на серці, мої слова стають більш важкими. Я вимовляю, а вже відчуваю, як тягне воно прямо від колін, і вище, до кишківника, до серця. І голос стає ще більш глибоким від того, як ти себе дістаєш із себе.

Менше людей. Після роботи — промиваю все хлоргекседином, наче це допоможе.

Навчання допомагає не мислити, тому я вчуся добре. Микита Борисович забезпечує мені спокій та елітне становище. Жодна лабораторна мені не страшна тепер. Усі іспити й заліки пролітають як іскри. Але й доводиться занурюватися в хімію, наздоганяти шкільні прогалини з фізики. Це не має прямого стосунку до навчання, а для роботи потрібно.