Катастрофа

Інколи мені здавалося, що я пропускаю щось вагоме. Наче випадав із життя в певний момент. На уроці останньому, бувало, сиджу, все силую себе, щоб від екрана телефона відірватися та дивитися на дошку. А буття проходить повз. За школою десь, де стадіон, он там воно. Де хлопці курять разом з дівчатами, сидячи на холодному. Серед сміття й цегли. Де емоції.

Потім — додому повертаєшся. Уроки все робиш, бавишся в ігри. Проходиш повз інших, даєш їм додаткову причину тебе забути через декілька років.

Я — абсолютна посередність; не закінчив школу з медаллю, мене не вигнали за прогулювання. Хоча таких ставало більше з кожним роком. У мене й небагато друзів, але й не особливо мало. Я завжди залишаю на тарілці трохи їжі. Наче моє єство вже тоді шукало рівновагу. Центр.

Батьки на роботі. Просто дивлячись на квадратний годинничок на поличці, я лежу. Коли тобі п'ятнадцять, здається, що часу завжди вистачатиме. Майбутнє бачиться як пригода, якої ти поки не можеш розгледіти, але вже відчуваєш її запах. Воно накладається на рекламу, що транслюють музичні канали.

Все буде точно так само в житті.

Тік-так. Стрілка відмірює мені пульс, я усміхаюся сам собі, не знаю чому ще.

Пещу кішечок наших. Мусю. Русю. Сонечку. Притискаю до грудей пушисте створіння з яскраво-жовтими очима — і тепло мені, затишно аж до вечора. Кіт дивиться пильно. Не кліпає. Хоче розгледіти в мені мене, стає передвісником заціпеніння, з якого я потім не виберуся.

Тік-так.

Перший поцілунок, перша прогулянка за ручку, розчарування в почуттях. Дріб'язкове все воно, якщо назад дивитися. А в моменті — боліло.

У школі я втратив можливість заговорити з першим справжнім коханням. Так і не зміг до кінця одинадцятого класу. І все тут. Вона викликала в мені священне тремтіння. Я б не витримав і секунди перетину поглядів з цією дівчиною.

Тік-так. Я гладжу кішку, дивлюся, як сонячні промені відбиваються від її чорної шерсті. Купую собі конструктор. Круїзний лайнер трипалубний. Деталей — більше тисячі.

Перші роки в університеті були смачними, нагадували цукерки «M&M's» за своєю структурою. Сам живу в чужому місті. Навчайся, гуляй, розважайся в міру, отримуючи стипендію. Все ж поступив на державне. Так вийшло.

Слова в цьому віці ще не мають ваги. Вони радше нагадують блискучий пил на трасі. Теплий вересневий вітер віє — розлітаєшся в обіцянках, дзвениш дзвоником по гарячих камінцях, якими ще недавно їхав каток.

Я надто пізно почав вживати алкоголь. Вже коли не було з ким. Коли залишилася тільки брудна лампочка над головою.

Я надто рано зблизився з Микитою Борисовичем. Це людина, на кому тримався наш біофак. Я мало говорю з однолітками. Більше мене цікавлять дослідження.

— Нічого, малий, всі з цього починають. Спершу ти реактиви мені допомагаєш тягати. Потім — до справи й сам доєднаєшся. А що? А чим тобі ще займатися в цьому житті? Не бачиш, що навколо твориться? На біофаку будеш.

Мої рідні старішають. Це — боляче. Після сімнадцяти час ще сильніше натиснув на педаль газу, я почав розуміти, що не наздожену його більше.

Слова стають більш важкими. Ти вимовляєш їх, а вже відчуваєш, як тягне воно прямо від колін, і вище, до кишківника, до серця. І голос твій стає ще більш глибоким від того, як ти себе дістаєш із себе.

Радісне видушувати важче. Воно дре горло зсередини немов рибацький гачок. М'ясо тягне.

Я вчуся добре. Микита Борисович забезпечує мені спокій та елітне становище. Жодна лабораторна мені не страшна тепер. Усі іспити й заліки пролітають як іскорки з бенгальского вогника на Новий рік. 

Але й доводиться занурюватися в хімію, наздоганяти шкільні прогалини з фізики. Це не має прямого стосунку до навчання.

Тим часом я вбиваюся своєю юнацькою гостротою в одні стосунки, в інші... Промацую своє та чуже нутро. Жінки ще тоді здаються мені хаотичними. Як шторм. А я тільки що рятувального жилета натягнув.

Значно пізніше я збагну, що найкращих та найбільш підходящих мені людей я зустрів давно, втратив їх багато років тому. Половину — забув. Як і вони мене.

Квадратний годинничок на поличці не дає других шансів. Просто прорізає собі простір до ідеального кола. До ентропії.

Перша серйозна робота, перші реальні гроші. Я витягую з банкомата свої шість тисяч, і на той час це дуже велико за два тижні праці. Абсолютно не розумію, на що ще їх витратити, тому купую цілий блок гранатового «Швепсу».

Все ще не п'ю. Все ще красивий.

Микита Борисович видає мені пропуск і тепер я можу побачити, що там, у підвалі під нашим універом. На мене задивляється Ніка — лаборантка. Страждає вона від нервового тіку, та не робить це дівчину менш красивою. Я трохи боюся її не через це. Просто розумію, що ніколи не бачив її за межами нашого факультету.

Роздивляюся я уважно сьогодні свої старі фото. В мене пружна підтягнута шкіра на них, красиві повні губи. Волосся не сивіє ще. Я фарбуюся в рудий, роблю перше татуювання. Це моя форма бунту. Та й хто мені що зробить?

Я влізаю глибше, хочу заробити більше. Микита Борисович попереджує, а я далі своє гну. Користуюся своїм ключем, заходжу туди, де ніколи не горить світло. Де реактиви підписано каліграфічним почерком, де завжди пахне хлоркою.

Там я вперше цілую Ніку.

Наступного дня до мене вперше приходять з обшуком.

Наївний. Прошу оперів вийти з кімнати, переодягнутися хочу з того, в чому спав. А там — дівчина ж серед них. Сміються. Передпліччя — не крутять.

Всього через рік «накривають» вдруге, але вже не вдома.

Я купив собі хорошу репліку «Ролекса».

Ніка торкається своїм пальцем моїх губ, поки я входжу в неї. Всередині там — пустота й холод. Замість збудження я відчуваю тривогу. Від ритмічних рухів поскрипує металевий стіл. Ледь не перекидається скляна посудина з темно-зеленою рідиною. Це відволікає.

Я не думаю змінювати сферу діяльності. Тому що розгублений, немов дитя трирічне, що завмерло над чорною прірвою. Так відчувалося самостійне життя. Страшно щось змінювати. Ще більш страшно було усвідомлювати, що навчання й біофак скоро закінчаться.