Катарсис з комарами

— Христю, — урочисто сказав Мотя, — ми їдемо в похід.
— Куди? — вона глянула на нього так, ніби він щойно запропонував пересадку мозку.
— У ліс! На свіже повітря! Без міста, без телефонів, без Wi-Fi!
— Ти з глузду з’їхав? Без Wi-Fi я ж навіть не зможу погуглити, чи не з’їла мене білка!

Мотя усміхнувся.
— Саме тому — це буде терапія. Ти побачиш, що світ прекрасний і без фільтрів.
— Мотю, — зітхнула Христя, — без фільтрів я бачу лише свої пори й твої амбіції.

Але він не відступав. Через два дні вона вже стояла на вокзалі з рюкзаком, більшим за її життєвий ентузіазм, і намагалася зрозуміти, куди вона вплуталася.


---

— Мотю, — бурчала вона в автобусі, — я не народжена для дикої природи. Я — кімнатна рослина.
— Нічого, — відповів він, — я тебе поллю чаєм з термоса.
— І пересадиш у глину?

Вони їхали крізь поля, ліси й села, де, здавалось, зупинився час і Wi-Fi.
Христя дивилась у вікно, спостерігаючи, як природа поступово перетворюється на її особистий жах.
— Усі ці дерева... вони такі... живі, — прошепотіла вона.
— Ти ж хотіла оптимізму.
— Я хотіла фільтр “оптимізм”, а не реальний досвід.


---

Вони нарешті прибули. Ліс зустрів їх запахом вологи, свіжості та потенційних алергенів.
Мотя вдихнув на повні груди:
— Відчуваєш?
— Так. Смерть цивілізації.

Він почав розкладати намет.
Христя стояла осторонь, тримаючи термос як зброю.
— Якщо цей ліс почне видавати дивні звуки, я здамся перша.

Мотя терпляче збирав конструкцію. Через п’ять хвилин усе впало. Через десять — знову впало. Через п’ятнадцять Христя сказала:
— Це твій намет протестує проти капіталізму.

— Просто трохи не вистачає кілочка.
— Я можу позичити тобі свій внутрішній, я вже ним кріплю свою психіку.


---

Коли нарешті намет стояв, Христя озирнулась довкола й зітхнула.
— Знаєш, тут красиво.
— Бачиш? — зрадів Мотя. — Я ж казав!
— Але ймовірність, що мене тут з’їдять, — вища, ніж у місті.

Вона дістала з рюкзака блокнот.
— Я буду писати спогади. Назву це “Дика я: подорож у пекло з комарами”.

Перші укуси не змусили чекати.
— Мотю, мене щось вкусило!
— Може, комар.
— Це не комар! Це демон у формі комара!
— Не панікуй, ось спрей.
— А якщо він образиться й покличе родичів?

Через хвилину її руки блистіли репелентом, як лаковані меблі.


---

Під вечір Мотя розпалив вогонь. Христя сиділа поруч, загорнувшись у плед, як трагічна принцеса зі сну про виживання.
— Гарно, правда? — спитав він.
— Так… як у фільмах, після яких усі гинуть.

— А знаєш, Христю, — сказав Мотя, — може, ти просто боїшся бути щасливою?
— Я не боюся. Я просто знаю, що щастя любить зникати, коли до нього звикаєш.
— Ну то не звикай.
— Геніально, Мотю. Запишу це як цитату дня.

Вона дістала телефон, але сигналу не було.
— О ні. Я навіть не зможу виставити цю глибину у сторіз!
— Ось бачиш, — Мотя посміхнувся, — нарешті справжній момент без свідків.


---

Ніч прийшла раптово, як непрошене розчарування.
Ліс зашепотів. Десь сова крикнула “Угу!”, і Христя зойкнула:
— Мотю, хтось сказав “угу”!
— Це сова.
— Ти впевнений, що це не дух Wi-Fi? Він повернувся помститись.

Вона влізла в намет і закуталась у спальник.
— Якщо я не прокинуся, скажи мамі, що я не хотіла сюди їхати.
— Добре. А якщо прокинешся — скажи мені “дякую”.
— Якщо прокинуся — вимагаю кави і цивілізації.


---

Ранок видався прекрасним. Сонце, пташки, роса. Христя прокинулась, протерла очі й мовила:
— Я жива?
— Так, і виглядаєш чудово.
— Це тому, що в мене немає дзеркала.

Вона вийшла з намету, вдихнула повітря й… раптом усміхнулась.
— Знаєш, Мотю, це дивно, але я не відчуваю паніки.
— Може, ліс діє.
— А може, просто мій страх втомився мене боятись.

Вона зробила кілька кроків уперед — і впала в калюжу.
Шльоп!

— Все. Гармонія скінчилась, — оголосила Христя. — Всесвіт нагадав мені, хто я.

Мотя не витримав і засміявся.
— Христю, ти просто геній драматизму.
— Я реалістка. Просто реальність мене переслідує.


---

В обід вони пекли ковбаски.
— Вогонь — символ життя, — сказала Христя урочисто. — Але якщо ще одна іскра впаде на мій рукав, він стане символом мого кінця.

Мотя дав їй виделку.
— Тримай, оптимістко.
— А якщо вона впаде у вогонь?
— То буде твоє жертвоприношення лісовим богам.

Вона пирхнула, але усміхнулась.
І вперше за весь похід не скаржилась — навіть коли в неї вплуталася гілка, навіть коли чай з термоса був тепліший за душу.


---

Ввечері вони сиділи на колоді, дивилися на захід сонця.
— Знаєш, Христю, — сказав Мотя, — ти сьогодні майже не страждала.
— Це тому, що страждала природа. Я бачила, як берізка похилилася від моєї енергії.

— А якщо серйозно?
Вона зітхнула.
— Може, іноді треба просто зупинитись. Без вайфаю, без дзеркал, без людей, які нагадують, ким ти маєш бути. І просто… бути.
— Оце ти сказала як буддист.
— Я сказала як Христя, що втомилась себе пояснювати.


---

Наступного дня вони повертались додому. Христя сиділа біля вікна автобуса, обмотана шарфом, але усміхнена.
— І що скажеш про похід? — спитав Мотя.
— Це був катарсис із комарами.
— Поїдемо ще?
— Так. Але наступного разу — у готель з душем, Wi-Fi і кавою. Назвемо це “урбан-похід”.

Вони обоє засміялись.
І навіть коли автобус підстрибнув на ямі, Христя не зойкнула — лише сказала:
— Мотю, здається, я вперше за довгий час справді в гармонії.
— З собою?
— Ні. З кавою, яка мене чекає вдома.