Катарсис

День. Теплі промені сонця падали на щоки людей, відблискували в їх очах. Проникали у земні щілини, проходились прозорими пальцями по траві та деревах. 

Хтось йшов позаду, кудись неймовірно поспішаючи. Хтось попереду, без жодних турбот перекривав прохід своєю широкою спиною спокою. 

Люди заходили у великий торговий центр, що до краю був набитий магазинами, кафе, ресторанами, офісами, розвагами. В цьому місці вирувало життя. Шумний день тут змінювався шумним вечором та ще голоснішою ніччю. 

Це улюблене місце молодої пари, що стоїть на кривому роздоріжжі. Вони мовчки сидять навпроти цілодобової аптеки, оточені людьми. Оточені життям. Пахло гарячою кавою, у повітрі змішувались парфуми й голоси.

Погляд хлопця пустий. Його бездонні очі вдивляються у червону вивіску магазину, на полички з товарами. В горлі застрягла більярдна куля. Щось кругле, що повільно сповзало вниз, не даючи й вимовити слова. Його думки були голосніші за будь-який зовнішній шум. Він чув лише їх та її. Легке дихання, помірне серцебиття. Здавалося, він навіть чув як її вії торкаються нижніх повік.

Вона все вирішила. Вона впевнена. Вона не сумнівається. Погляд вперед.

— Чому саме тут? — витиснув він з себе, дивлячись на неї краєм ока. — Я розумію, що я не досконалий у дечому. У кожного є свої мінуси, правда? Знаю, що інколи можу спалахнути, як той сірник.. Розумію, що інколи я як свічка, що горить попри усі подихи повітря, та вистачить лиш одного неохайного руху, аби вона повністю згасла. Ти казала, що часом бачиш мене як ширяючого між хмарами сокола, що у вільному польоті навіть не задивляється вниз, а згодом загнаним в клітку звіром, що загризе будь-кого, хто до неї доторкнеться. Та лише ти даєш мені сил триматися. Ти моя мотивація, моє бажання, мої думки. Коли я слухаю все що ти розповідаєш, допомагаю вирішити щось, бачу твою довіру — знаєш, як це цінно для мене? Досі не можу повірити..., — свідомість на мить покинула його.
 

— Ти знаєш це чи ні?! — він перейшов на ледве помітний крик. Зуби заскрипіли, брови насупилися, погляд загострився; дівчина продовжувала просто сидіти, даруючи пустий погляд підлозі. — Ти хоч знаєш, чим я жертвував заради тебе?! Розумієш, що я переживаю кожного дня через мій клятий вибір?! Чи ти думаєш, що ти одна єдина така?! А корона не заважка?! Бо ти лише ідіотська, постійно скигляча сука! — він вмить замовк, озирнувся навколо. Розум повернувся. Та нікому не було діла до них.

—  Пробач мене..., — хлопець схопився за голову. Його голос став спокійним, а дівчина й не поворухнулася. — Хіба нам було так погано? Невже нічого не змінити? Скільки спогадів у нас... Особливо у цьому місці. Ми були найщасливішими тут. Памʼятаєш? Як я приносив тобі каву... Як переборщив з цукром, а ти терпіла, бо не хотіла здатися корисливою... Можливо, ти ще подумаєш? Зважиш всі за та проти, ми поговоримо за кавою, га? Як тобі така ідея? Чому ти весь час мовчиш?

—  Я ж врятував тобі життя. Двічі, — з його очей пішли сльози. Все навколо руйнувався у нього на очах. Та тільки він це бачив. — Знаєш, я міг і померти тоді. І ти теж могла... Мені вже все одно. Тепер в цьому немає жодного сенсу. 

— То що, ти подумаєш? — поглянув він на неї котячими очима та у відповідь отримав очі байдужого до жертви хижака.

— Ні. Між нами все закінчено. Я не передумаю, — дівчина взяла свою сумочку та пішла до виходу, проштовхуючись крізь натовп людей. Він лишився сидіти на пустій лавці.

Його сухі, ніби вʼяла рослина долоні склалися воєдино. Волосина з голови впала на коліно. Його голову розривало на криві шматки. Носило зі сторони в сторону. Трощило кожен клаптик душі. 

Поряд сіла стара бабуся. Все враз затихло. Всі кроки, голоси. Запахи розчинились. Вона посміхалася, спитала, як дійти до аптеки. Схоже, не помітила.

Та хлопець відповів холодне "не знаю". Вона не полишала спроб поговорити про щось.

— Бабусю, — перервав він її розповідь. — Я помирав. Помирав, розумієте? Помирав двічі, аби врятувати одне життя. 

Стара замовкла. Тепер і вона пустими очима вдивлялася в червону вивіску аптеки. Радісні очі згасли, від неї більше не линуло материнське тепло. Зморшки стали більш виразними, ніс кривішим, губи сухими. Їм не допоміг навіть світло-рожевий блиск. Її потріскана деревʼяна палиця скотилася та глухо впала на землю. Та вона й не поворухнулася. Люди продовжували проходити повз. Невже йому доведеться? Трохи почекавши, він встав та підняв палицю, простягнув її жінці.

— Що ж ти там бачив? — вона схопила холодну долоню та пильно вдивлялася в його очі, ніби гортаючи в них сторінки історії, шукаючи потрібну.

— Нічого, — сказав він таким самим тоном, як перед цим сказав "не знаю".

— Тоді ти не помирав, — зморшкувата, суха рука відпустила його. Він всівся назад так, ніби нічого не сталося. За мить до неї підійшов старший чоловік у білій сорочці з чорною краваткою та капелюхом, з якого випадало довге, сиве волосся. Жінка виглядала так, ніби все навколо було їй новим. Взявши її під руку, старий повів її, кинувши легку посмішку хлопцю наостанок.

Коли вона доторкнувся його руки, світ навколо, здавалось, на мить затих — як перед падінням сніжинки на землю. Коли старі зникли у натовпі —  життя повернулось. 

Білі стіни, біла підлога. Санітари везуть когось на каталці. Тіло прикрите голубим одноразовим простирадлом. Вони поспішають, піт стікає з їх обличь, закритих масками. Очі суворі, напружені. Зіниці бігають. 

На ліжку-каталці, ніби спляча принцеса, окутана білими трояндами, з ромашковим вінком на голові, лежить непритомна дівчина. Щоки сяяли. Краєчки губ всміхалися. Її завозять у палату. Двері гучно зачиняються. Далі проходу немає.

— Ви впевнені? — говорить лікар, підсовуючи вперед якісь папери та ручку. — Не буду брехати, перші два рази виявились чудом. Ви могли не прокинутись, але пішли на ризик, врятувавши їй більше часу. Та зараз я кажу вам з усією впевненістю — цей раз може стати останнім для вас. Й інших більше не буде. Якщо ми витягнемо з вас потрібну дозу крові — шанс вам лишитися живим буде менший, ніж усі минулі рази, — лікар спостерігав, як хлопець, не думаючи, ставить підписи.