Катарсис

День. Теплі промені сонця гріли задоволені щоки людей. Проникали у земні щілини, проходились прозорими пальцями по траві та деревах. 

Хтось йшов позаду, кудись неймовірно поспішаючи. Хтось попереду, без жодних турбот перекривав прохід своєю широкою спиною спокою.

Люди заходили у великий торговий центр, що до краю був набитий магазинами, кафе, ресторанами, офісами, розвагами. В цьому місці вирувало життя, воно ніколи не було тихим. Шумний день тут змінювався шумним вечором та ще голоснішою ніччю.

Це улюблене місце молодої пари, що стоїть на кривому роздоріжжі. Вони мовчки сидять навпроти цілодобової аптеки, оточені людьми. Оточені життям. Пахло гарячою кавою, у повітрі змішувались парфуми й голоси.

Погляд хлопця пустий. Його бездонні очі вдивляються у червону вивіску магазину, на полички з товарами. В горлі застрягла куля для більярду. Або для боулінгу. Тенісний мʼяч. Щось кругле, що повільно сповзало вниз, не даючи й мовити одного слова. Його думки були голосніші за будь-який шум. Він чув лише їх та її легке дихання, помірне серцебиття, здавалося, він навіть чув як її вії торкаються нижніх повік. Вона все вирішила. Вона впевнена. Вона не сумнівається.

— Чому саме тут? — витиснув він з себе, дивлячись на неї краєм ока. — Я розумію, що я не ідеальний. У кожного є свої мінуси. Знаю, що інколи можу спалахнути, як той сірник, знаю. Розумію, що інколи я як свічка, що горить попри усі перешкоди, та вистачить лиш одного зайвого руху, аби вона повністю згасла, розумію. Знаю, що я можу бути клаптиком паперу, якого носить за собою вітер в усі сторони світу, знаю. Розумію, що можу бути загнаним в клітку звіром, розумію. Та лише ти даєш мені сил триматися. Коли я слухаю все що ти розповідаєш, допомагаю вирішити щось, бачу твою довіру — знаєш, як це цінно для мене? Не можу повірити...

 

Ти знаєш це чи ні?! — він перейшов на ледве помітний крик, його зуби почали скрипіти, брови насупилися, погляд загострився; дівчина продовжувала просто сидіти. — Ти хоч знаєш, чим я жертвував заради тебе?! Розумієш, що я переживаю кожного дня?! Чи ти думаєш, що ти одна єдина у якої є проблеми?! Королевою себе уявила?! Ти лише тупа постійно скигляча дурепа! — він вмить замовк, озирнувся навколо. Нікому не було діла до них.
 

Пробач мене..., — хлопець схопився за голову, його голос став спокійним, дівчина й не поворухнулася. — Хіба нам було погано? Невже нічого не змінити? Скільки спогадів у нас... Особливо у цьому місці. Ми були найщасливішими тут. Памʼятаєш? Можливо, ти ще подумаєш? Зважиш всі за та проти, ми поговоримо за чашками чаю чи кави, га? Як тобі така ідея? Чому ти весь час мовчиш?
 

Я ж врятував тобі життя. Двічі, — з його очей пішли сльози, його маленький дім, який він так старанно будував, руйнувався у нього на очах. — Знаєш, я міг і померти тоді. І ти могла. Я то заслуговую на це. Мені вже все одно. Тепер в цьому немає жодного сенсу.

То що, ти подумаєш? — поглянув він на неї котячими очима та у відповідь отримав очі байдужого до жертви хижака.

— Ні. Між нами все закінчено. Я не передумаю, — дівчина взяла свою сумочку та пішла до виходу, проштовхуючись крізь натовп людей. Він лишився сидіти на пустій лавці.

Його сухі, ніби вʼяла рослина долоні склалися воєдино. Волосина з голови впала на коліно. Його голову розривало на криві шматки. Носило зі сторони в сторону. Трощило кожен клаптик душі. 

Поряд сіла стара бабуся. Все враз затихло. Вона посміхалася, питала як дійти до аптеки, що була навпроти. Схоже, не помітила.

Та хлопець відповів холодне "не знаю", аби швидше її здихатись. Але вона не полишала спроб поговорити про щось.

— Бабусю, — перервав він її розповідь. — Я помирав. Помирав, розумієте? Помирав двічі, аби врятувати одне життя.

Стара замовкла. Тепер і вона пустими очима вдивлялася в червону вивіску аптеки. Радісні очі згасли, від неї більше не линуло материнське тепло. Зморшки стали більш виразними, ніс кривішим, губи сухими, їм не допоміг навіть світло-рожевий блиск для губ. Її потріскана деревʼяна палиця скотилася на землю, та вона й не поворухнулася. Ніхто не допоміг підняти. Люди продовжували проходити повз. Невже йому доведеться? Трохи почекавши, він встав та підняв палицю, простягнув її старій.

— Що ж ти там бачив? — вона схопила холодну долоню та пильно вдивлялася в його очі, ніби гортаючи в них сторінки історії, шукаючи потрібну сторінку.

— Нічого, — сказав він таким самим тоном, як перед цим сказав "не знаю".

— Тоді ти жив, — зморшкувата, суха рука відпустила його. За мить до неї підійшов дідусь у білій сорочці з чорною краваткою та капелюхом, довгим, сивим волоссям, та, взявши під руку, повів кудись, кинувши легку посмішку хлопцю наостанок. Коли він доторкнувся до її руки, світ навколо, здавалось, на мить затих — як при падінні сніжинки, та коли вони зникли, життя повернулось. 

Білі стіни, біла підлога. Санітари везуть когось на каталці. Вони поспішають, піт стікає з їх обличь, закритих масками. Очі суворі, напружені, зіниці бігають. 

На ліжку-каталці, ніби спляча принцеса, окутана білими трояндами, з ромашковим вінком на голові, лежить непритомна дівчина. Її завозять у палату. Двері гучно зачиняються. Це місце зачинене.

— Ви впевнені? — говорить лікар, підсовуючи вперед якісь папери та ручку. — Не буду брехати, перші два рази виявились чудом. Ви могли загинути, але пішли на ризик, врятувавши їй більше часу. Та зараз я кажу вам на певно — цей раз може стати останнім для вас. Й інших більше не буде. Якщо ми витягнемо з вас потрібну дозу крові — шанс вам лишитися живим буде лише 2%, — лікар спостерігав як хлопець ставить підписи.

— Самі розумієте. Їй підходить лише моя кров. Іншої такої нема. Хоч ми і розійшлися на поганій ноті, я готовий віддати її. Це мій вибір.

— Послухай, хлопче. Цього разу я вже можу не врятувати тебе. Скажи, ти так віриш, що виживеш, чи тобі так кортить померти?