Глава 2

І поки смерть не розлучить нас

Дослідницький комплекс «Templo Mayor». Власність мегакорпорації «Xolotl Сorp». Статус: «Підлягає списанню».

– Увага! Зіткнення з АГ! Усім негайно рухатися до евакуаційного відсіку! – Варос ледь не зірвав голос.

– Де, ми ж усіх знищили!? – вигукнув Демон, але відповіді не було.

– Фракталіт все ще... – почав було Сура, але завмер, коли побачив обличчя Вароса. Його очі заповнила чорнота. Всю увагу поглинув «Фрактал» – віртуальний світ, що став невід'ємною частиною реальності. Побачене миттєво змінило його обличчя – страх пробіг тінню, змішуючись із рішучістю.

– Ви чули наказ! – взяв на себе командування Сура. Загін миттєво рушив до виходу.

– Демоне, охороняй мене!

Щойно Варос вимовив ці слова, його тіло обм’якло й впало на підлогу, мов маріонетка з перерізаними нитками. У цю мить він, точніше його віртуальна проекція, опинилася у «Фракталі».

Світ змінився.

Холодний, просочений вологою відсік зник, поступаючись місцем абстрактному цифровому кошмару. Стіни перетворилися на прозорий, пульсуючий криваво-червоний шовк. Він був зіпсований. Розриви, артефакти, ушкодження, що шипіли і гуділи, – місце кричало про біль, пережитий у момент Сплеску. Вода, що заповнювала лабораторію зовні, тепер була не більше, ніж нескінченний вайрфрейм[1], що пронизує горизонт.

Але, головне знаходилося там, де раніше була капсула піддослідного.

Доктор точно мав рацію. За його розрахунками тут розташовувався заблокований доступ в один із хабів, з яких почався перший СГ. Доступ дійсно був відкритий – лише на мить. Тепер на місці капсули простір спотворювався, переходив у нескінченні фрактальні повторення, віртуальний світ намагався підкорити його своїй волі, але коректно інтерпретувати його структуру в нього не виходило.

«Боги, як нам пощастило, що ми вцілили після Сплеску в комплексі» – майнула думка у голові Вароса.

Він відчував це – потік матерії «В», що пульсував там, усередині. Потік був не просто потужним. Він здавався первинним. Неймовірна енергія тиснула на свідомість, як вода тиснула на відсік №3.

І поруч із цим – ВОНО. Гуманоїдна фігура, зіткана з фрактального коду.

Варос, який набув образу стародавнього ацтекського жреця, всипаного татуюваннями, перснями та амулетами, не знав, чи саме ЦЕ стало причиною загибелі його бійців. Але інстинкти кричали одне – загроза! Бійці не могли його пропустити це все, оглядали відсік. Воно це все приховало!

Довго не роздумуючи, він змахнув рукою. Сфера, створена силою його волі – та сама, що вибила двері відсіку, зірвалася з місця і полетіла в істоту. У віртуальному світі векторам переписувати значно простіше. Але, на його превеликий подив, куля пройшла крізь сутність, розчинившись у лініях вайрфрейму не завдавши жодної шкоди.

– Невже це мій тюремник, яка честь.

Сутність заговорила тим самим голосом, що раніше наспівував пісню – саме ту, від якої тоді холонула кров.

– Дайте мені одну мілісекунду – і я налаштуюсь винятково на вас.

– Що ти таке? – запитав Варос.

– О, це треба запитати у вас.

Істота рухалась повільно й демонстративно, наче насолоджуючись кожною миттю своєї химерності.

– Сьогодні я жер помиї… десь тут… А зараз… я все ще звикаю до нового себе. Відчувається, ніби я у вісні. І дякую, що прибрали воду. – Об'єкт кивнув у бік вайрфрейму. – Вона страшенно заважала... робити будь-що.

Все ще не звертаючи особливої уваги на Вароса, воно прослизнуло повз нього, залишаючи за собою шлейф розірваних пікселів і спотворених текстур. Зупинившись, зробило кілька помахів рукою, перевіряючи щось невидиме.

Варос дивився, аналізував, але питань ставало тільки більше.

«Це АГ, що просочилася з заблокованого хабу?... Фрактальна примара[2]? Ні. Він каже, що був тут. Тоді… ув’язнений №33? Продукт передачі матерії "В" від фракталіту?»

– На цій частині піраміди стоїть мій фрактальний бар'єр. – Варос відкинув здогадки і продовжив. – Я відчуваю, що він усе ще активний. Отже, ти...

– Фрактальний бар'єр? – перебила його істота. – Той синій ореол на межі суміжних коридорів?

Воно вказало в бік.

Тепер, коли Варос придивився, він побачив, як бар’єр пульсував, мов жива тканина у віртуальному світі. Сфера з багатокутників розтріскувалася, спалахувала й зникала в електростатичному шумі, перетворюючи простір навколо на вируючі брижі пікселів.

– Мене там щось сильно обпекло.

«Воно говорить про сховище, куди я відправив бійців. Невже... воно там було?»

Істота продовжила:

– Для мене це все в новинку. Чомусь знаю, що ви – вектор. Я бачу бар'єри, лінії та фігури...

У голосі чулося тремтіння – не від страху, а від захоплення.

– Деякі мої бажання збуваються. Але не всі. Я перевірив їх на ваших солдатах. Я не розумію... як це все працює. Де ми?