17. Марія

Зайшовши до лікарні, я зрозуміла, чому там було так весело. Не знаю, де саме Іво дістала вино, запах якого одразу ж відчувся в повітрі, але Бірґер уже виглядав сп’янілим. Крім них тут не було більше нікого.

Кунц лежала на одному ліжку з уміло перев’язаною шиєю, а Бірґер — на іншому з перебинтованою ногою та кількома дерев’яними планками, що закріплювали між собою кістку. Іво сиділа на стільці між ними й першою простягла мені пляшку. Помітивши, що я засумнівалася, вона вирішила мене вмовити:

— Тут усього на два ковтки. Кунц пити боляче, з Бірґера вже досить. Пригощайся.

— Дякую, не відмовлюся, — я спробувала вино на смак. — Це смачне вино? Мені просто особливо немає з чим порівнювати.

— Вино як вино, більше я сказати не можу, — знизала плечима Іво. — Знайшла його в підвалі того будинку, де стерегла Кунц. Йому багато років, але, наче, все ще годиться.

— Чому раніше не сказала? — я допила напій та відставила пляшку. — Могли б розбагатіти, якби прихопили з собою ще.

— Там була лише одна пляшка, на жаль.

Ми всі завмерли, коли Кунц, спершу прокашлявшись, заговорила:

— Можливо, ми ще побуваємо в Леберехті й знайдемо більше вина. Тоді й розбагатіємо.

— Лише в кращі часи, бо зараз туди повертатись я б не хотів, — прокоментував Бірґер. — Капітане Смарагд, уже знаєте про примару? Що думаєте?

Що я думаю? Думаю, що найстрашніше — це не те, що чекає на нас попереду, а те, що воно вже зовсім поруч. Ось що я думаю. Але я не планувала псувати настрій присутнім:

— Просто ще одна незрозуміла чортівня в нашому проклятому королівстві. Як завжди, маємо сподіватися на краще, а готуватися до найгіршого. Це завжди найкращий план, не прогадаємо.

Я підійшла до вікна та поглянула назовні. Ще було світло, а отже, я не проспала до самої ночі. Це була гарна нагода зайнятися деякими справами.

— Завтра вирушу з Мітою на наступне завдання, а тому маю бути готовою до нього, — промовила я до підлеглих, проігнорувавши їхній явний сором через це. — Піду до коваля, щоб зайнявся моїми латами. А ви швидше тут поправляйтесь. І ще дещо, дівчата, де мені знайти кімнату Марії?

— Вона зараз не в тому стані, щоб говорити, як нам сказали лікарі, — промовила Кунц. — З нею там усе дуже погано.

— Так, мені розповіли. То де її можна знайти?

— У кінці коридору, — відповіла Іво. — На дверях написане її ім’я та звання.

Я переконалася, що з моїми підлеглими все добре, а тому не стала залишатися з ними довше, ніж потрібно.

Спершу зайшовши до своєї кімнати, я накинула на себе свої лати, щоб не нести їх у руках, і пішла до Андре. Моєму залізяччю добряче дісталося під час подорожі до Леберехта.

Поступово починало темніти, це навіть у тумані відчувалося, але сильно поспішати я не стала, бо добре знала, що Андре ледь не живе у своїй кузні. Він віддає всього себе своїй справі й цим заслуговує на повагу. Щоб я пішла до якогось іншого коваля, а не до нього? У жодному разі.

Дорогою в мене виникло відчуття, що люди потроху почали відходити від наслідків появи примари. Все ще перелякані та змучені обличчя, але вони все ж виходили з будинків і йшли кожен у своїх справах. Правда, у місті однаково було тихіше, ніж завжди. Навіть вартові пленталися вулицями, розмовляючи дуже тихо.

Та дещо лунало так само голосно, як і завжди: молот дзвінко бив по металу на ковадлі.

— Ну й ну, — посміхнувся Андре, щойно я зайшла до його майстерні. — Жива, Смарагд?

— Сподіваюся, що жива, — відповіла я й одразу ж взялася знімати з себе лати. — Поправиш мені залізо, Андре?

— Та це за милу душу, — кивнув він і ще кілька разів ударив молотом по заготовці, схожій на майбутній ніж. — Згодиться. Однаково не на стіл до короля піде.

Залишивши на собі лише одяг, я сіла на стілець і взялася спостерігати за єдиним, що могло зацікавити в майстерні: роботою майстра. Спершу Андре ще трішки потримав клинок ножа в печі, розігрівши його до світіння, після чого щипцями опустив у чорнувату рідину. Рідина зашипіла, і вже за мить Андре дістав звідти загартований метал. Робити руків’я він не став, мабуть, вирішивши зосередитися на моїх латах.

— Чому таку міну скорчив? — із посмішкою прокоментувала я здивування Андре, коли він розгледів стан мого обладунку.

— Та от дивуюся, як ти ще жива ходиш, — промовив він і став оглядати все те, над чим йому доведеться попрацювати.

— Мені щастить, що ще не загинула. Справді щастить, якщо подумати.

— Щастити довго не буде, ти це розумієш? — Андре взявся за інструмент і почав розбирати обладунок.

— Я не покладаюся на удачу, а просто радію, що поки що вона на моєму боці. Звісно, колись вона все ж повернеться до мене сракою.

Маю визнати, спостерігати за роботою Андре — це просто насолода для очей. Його міцному тілу метал піддається з такою простотою, що навіть дивом дивуєшся. Дуже вже швидко пошкоджені частини обладунку замінювалися на нові.

За процесом ми обговорили останні події в місті. Я розповіла дещо з того, що сталося за межами столиці.