16. Повернення

У дорозі ми пробули вже тривалий час, везучи з собою наші трофеї для Союзу Вчених. Щоправда, цього разу деякі коні йшли без вершників.

— Якщо чесно, мені в це важко повірити, — промовив Берні, коли ми наближалися до Лудвіга. — Він убив стількох сильних воїнів, а загинув від копит мого коня? Посіяти такий страх серед найманців, щоб ось так померти?

— Ти ж не думаєш, що я брешу? — запитала Іво, яка й розповіла цю історію Берні.

В обіймах Іво сиділа й Кунц. Вона знову задрімала, тримаючись у сідлі лише завдяки подрузі. Останнім часом вона майже постійно спить, але загалом почувається значно краще. Принаймні, так мені здалося.

— І справді, Берні, ти просто недооцінюєш заслугу Іво, — втрутилася в розмову Міта. — Це вона вбила того виродка, а твій кінь лише випадково допоміг.

— Ні, ні, я не це мав на увазі, — на обличчі Берні з’явився вираз провини перед Іво. — Просто… Доля — дивна штука. Розумієте?

Загалом, якщо не враховувати наші втрати, ми поверталися до столиці не такими вже й побитими: мене вже не нудить, і головний біль минув; Бірґер, як виявилося, отримав лише незначний перелом, хоч удар був серйозним; Кунц теж почувається краще, але Іво все ж покаже її лікарям.

Невдовзі в тумані з’явилося щось масивне, що з кожним пройденим метром усе більше нагадувало високі стіни столиці.

Спершу, покидаючи місто, ми відчували себе птахами, які вирвалися з клітки на волю. А тепер ми знову почувалися птахами, але вже поскубаними й покусаними небезпеками, що чатують за межами цієї великої кам’яної клітки.

— Хто такі!? — закричав вартовий із надбудови над воротами.

— Ми загін Союзу Вчених, — відповіла я, озирнувшись. — За нами нікого й нічого немає. Можете відчиняти ворота.

Тиша. Вартовий, здається, про щось задумався.

— За вами немає жодних монстрів? — чітко, наче завчив напам’ять, запитав він.

Я припустила, що вартовий діє за наказом, який зобов’язує його ставити це питання, інакше йому загрожує покарання. Байдуже, що я вже сказала, що за нами нікого немає. Сліпе виконання наказів, попри логіку — мрія, а не підлеглий.

— Жодних монстрів, — відповіла я, кидаючи погляд на насуплене обличчя Берні.

— Нас попереджали про вас, — нарешті почувся голос зверху. — Зараз скажу, щоб відкривали.

Важкі ворота швидко почали відчинятися, але ми не поспішали під’їжджати ближче. Причина була не лише в тому, що вартові ще мали перевірити, чи немає поблизу невидимих монстрів, а й у балісті, яка з’явилася за їхніми спинами.

— Якби я знав, що нас чекає, то навіть таку штуку голіруч до Леберехту потягнув би, — промовив Берні, першим підганяючи свого коня.

Ми всі заїхали у ворота, намагаючись триматися по боках, подалі від новенької, щойно зробленої на вигляд балісти. Варта тут не сиділа без діла й тепер була готова до зустрічі навіть із невидимими велетнями. Їм пощастило, що вони не знають про інші монстри, які траплялися нашому загону раніше.

Та хоча вартові отримали підсилення, їхні обличчя виглядали ще змученішими й наляканішими, ніж раніше. Ми також помітили, що на вулицях стало значно менше людей.

— Можу поклястися, щось тут трапилося, поки нас не було, — промовила Іво. — Сама не знаю як, але відчуваю якісь зміни.

— Спершу до штабу вчених, а потім розберемося з усім іншим, — сказала Міта.

Я лише кивнула, бо відчувала, що якщо скоро не впаду на ліжко, то просто звалюся десь дорогою. Не те щоб у дорозі не було можливості відпочити, але вдома, у своїй кімнаті, спиться значно краще, ніж у покинутому селі, оточеному монстрами.

— Ви зараз до лікарні? — запитала я в Іво.

— У вчених лікарі кращі, — похитала головою вона. — А ти? Куди Бірґера подінеш?

Я озирнулася на новачка, що плентався позаду нас усіх. Судячи з його обличчя, він усе ще насилу терпів біль у нозі. Користі з нього поки що буде небагато.

— Бірґере, будеш лікуватися у вчених, — сказала я йому. — Чи спершу додому заїдеш?

— Я б хотів спершу дати знати рідним, що живий, а потім одразу ж повернутися до штабу вчених, — відповів Бірґер, міцніше взявшись за повід. — Можна?

— Тільки швидко, — кивнула я. — І не будь з-поміж тих ідіотів, які йдуть до лікаря вже при смерті.

Новачок, скривившись від болю, підігнав свого коня й випередив нас, зникнувши за одним із поворотів. Неприємно, коли кожен крок коня спричиняє біль. Але, схоже, Бірґер був готовий терпіти, щоб побачитися з рідними. Можливо, він навіть до Мелькера навідається.

— Схоже, нас залишилося лише двоє, Міто, — промовила я й помітила її здивований погляд.

— Ми більше не працюватимемо на вчених, — сказав Берні, явно не радіючи цим словам.

— А Іво весь час буде з Кунц, поки їй не стане краще, — я перевела погляд на безтямну Кунц. — Так, Іво?

— Вибачте, але так, — похиливши голову, відповіла Іво.

По обличчю Міти й без слів було зрозуміло, що такі новини їй не до душі. Вона скривила обличчя, але нічого не сказала.