15. Жах на вулицях Лудвіга

Знову вулиці Лудвіга стояли порожніми, як колись давно, коли монстри вперше напали на це королівство. Але цього разу на вулицях не було знайдено майже жодного тіла чи плями крові. Винятком були хіба що ті, чиє серце не витримало навіяного жаху: старі та хворі люди інколи хапалися за груди та падали вже мертвими.

Холод, якого не мало бути, покривав калюжі тонким шаром льоду.
Серед ясного дня, за мірками затуманеного Ансельма, всі його жителі бачили темні жіночі силуети в тумані. Немов сама з густого туману, ця примара являлася кожному в різних місцях і за різних обставин, наче в кожного була своя особиста зустріч із цією неспокійною душею.

Вона не говорила, лише плакала. Здавалося, вона когось шукає, проходячи крізь стіни й людей. Населення поховалося у свої будинки, а там і під ліжка та столи, варто було лише жалісному плачу пролунати в їхніх оселях. Здавалося, ніде не було безпечного місця.

Та це закінчилося так само різко й несподівано, як і розпочалося. Але люди не поспішали виходити зі своїх сховків. Лише деякі вартові наважувалися вийти на вулиці, щоб пересвідчитися, що місту більше нічого не загрожує.

Кожна казарма посилала своїх вартових на відведену їм територію, але всі дізнавалися одне й те саме: примарна жінка, що плакала; смерті слабких серцем; неймовірний, як на цю пору року, холод. Також кожна казарма, зібравши розвідані знання, посилала когось із вартових до замку короля Вольтера.

Король Вольтер слухав уже третю доповідь. Вона була абсолютно такою ж, як і попередні, змінилося лише обличчя доповідача. Але він вирішив усе ж вислухати їх, удаючи зацікавленість у кожному слові, щоб тим часом подумати, що з цим робити. Він розумів, що буде неправильно, якщо його підлеглі завершать свої доповіді, а він так і не знатиме, що сказати. Але час невблаганно наближався до тієї миті, коли він мав щось відповісти.

— Підсильте патрулі й збільшіть кількість вартових на стінах, — усе, що зміг сказати Вольтер.

Він озирнувся й побачив лише обличчя Грофта та Крула, які теж не знали, що додати. Погано, коли ні король, ні його радники не знають, що робити. Але в таких ситуаціях важливо не дати підлеглим здогадатися про це. Варто було дати надію своїм людям, щоб вони не сумнівалися у своєму королі.

— Можете йти до своїх казарм, — промовив король Вольтер вартовим, а тоді показово звернувся до Грофта й Крула: — Ми придумаємо, як від цього захиститися. Поки вартові оберігають нашу столицю, ми не повинні сидіти без діла. Дорруд і Атрід точно знатимуть, як розв'язати нашу нову проблему.

У кімнаті запанувала тиша, аж поки вартові не залишили її. Король нарешті дозволив собі прийняти зручнішу позу на стільці, яку не варто демонструвати перед звичайними підлеглими. Зрештою, піддані хочуть бачити сильного й упевненого короля, а не того, в кого болить спина від надто тривалого сидіння в одній позі.

— Послати за Доррудом і Атрідом? — запитав Крул, постукуючи пальцями по столу.

Це постукування король Вольтер упізнав: колись давно, ще до появи прокляття, він чув цю мелодію — неофіційний гімн вартових. Він пригадав старі часи, коли був молодим, але ці спогади вислизнули від нього, щойно Крул припинив вистукувати.

— Пошли до Дорруда, нехай приходить, якщо йому буде що сказати.

— А до Атріда?

— Думаєш, Церква чимось зможе допомогти? — гірко посміхнувшись, промовив Вольтер.

— Буде виконано, Ваша Величносте, — відповів Крул і покинув кімнату.

Нарешті стіни кімнати залишив той, хто заважав Вольтеру підняти тему, яку потрібно було обговорити. Примару бачили всі, включно з самим королем і його радниками.

— Грофте, це була старша донька Єнса Йонатана. Я впевнений, що бачив саме її обличчя, — голос короля здавався спокійним, але Грофт відчув у ньому легке тремтіння. — Одна з двох зниклих доньок колишнього очільника вчених.

— Зниклих? — перепитав Грофт. — Я мало знаю про ті події, мій королю. Чув, що їх хтось викрав.

— Мало хто знає правду про них, Грофте, майже ніхто, — король поглянув на свої долоні. — Коли Єнса ув'язнили, його сім’ю теж взяли під варту за моїм наказом.

— Теж у підземеллі?

— Ні, їх тримали в одному з маєтків неподалік від замку, — занурився у спогади король. — Їх добре годували, доглядали за ними. Спочатку я думав заподіяти їм щось, щоб відплатити Єнсу тим самим, що він зробив мені. Але з часом вирішив забути про них і зосередити свою ненависть на ньому самому. Проте Єнс вважав, що його сім’ю закатували: так я йому тоді сказав.

Слухаючи це, Грофт не дивувався, адже знав про конфлікт між Єнсом та Вольтером. Проте все, що стосувалося родини колишнього старшого вченого, залишалося для нього секретом.

— То куди ж вони зникли?

— У ту мить, коли чорні хмари впали на наше королівство, перетворившись на цей туман, з доньками Єнса сталося щось дивне. Молодша, Карла, втратила розум і здатність говорити. Її довго намагалися вилікувати, але марно. Також я бачив, як вона, стоячи перед вікном, за яким був лише чорний туман, усміхалася, дивлячись на когось там. Думаю, вона знала, хто там у тому тумані. До того ж вона зовсім не росла, Грофте, наче час для неї зупинився. Її волосся й нігті також не росли. Але врешті-решт, коли з’явилися зелені спалахи, вона кудись зникла. Хтось проник до того маєтку й викрав її. І я досі не знаю, хто це міг бути.