14. Матір та Дитя

Розділятися на менші групи було б великою дурістю, тому ми всі разом вирушили в напрямку центру міста. Час від часу на нас нападали поодинокі монстри. Деінде можна було побачити їхні скелети, розтрощені або перекушені. Все більше складалося враження, що наш монстр, за яким ми прибули сюди, не терпить чужинців — навіть якщо це інші монстри.

Центр Леберехту виглядав досить непогано, такої гарної площі навіть у столиці годі було знайти. Втім, час виявився нещадним і до неї: усе тут не просто поросло травою, а вже встигло частково зруйнуватися. Багато руйнувань були спричинені не лише часом. Деякі будинки та арки виглядали так, наче в них щось врізалося.

— Чуєте? — пошепки запитала Міта. Ми лише глянули на неї в нерозумінні. — Ховайтесь по будинках.

Ми одразу ж забігли до найближчих будівель, деякі з яких мали відсутні стіни. Я сховалася на другому поверсі, пробігши туди кам’яними сходами. Стала так, щоб краєм ока бачити вулицю. Лише тоді я почула важкі кроки.

Я добре запам’ятала той скупий опис потвори від Марії. Але навіть це не підготувало мене до побаченого й почутого.

Те, що монстр має бути розміром із двох коней, було применшенням. Переді мною йшла потвора заввишки метри чотири. Вона виглядала як надзвичайно м’язиста жінка з довгим русим волоссям і великими, ніби розпухлими, ногами. Монстр пересувався на двох ногах, одною рукою притримуючись за стіни будинків, через що ті частково обвалювалися, а іншою тримався за роздертий живіт.

Спершу мені здалося, що монстр поранений, і тому ледве переставляє ноги. Але коли я почала чути плач немовляти, то придивилася до її живота уважніше. В її роздертій утробі, крізь яку було видно навіть хребет, лежало те саме немовля: пухле, як потопельник, і синє, мов мрець. Його тіло було перев’язане пуповиною, немов потвора навмисне так його закріпила до власних органів та кісток.

Ми всі, перебуваючи у схованках, покривилися від запаху гнилі. Здавалося, Бірґера навіть ледь не знудило.

Монстр похитнувся саме тоді, коли проходив повз будинок, у якому сховалася я. Його масивна рука з гострими кігтями пробила стіну та вчепилася у дерев’яну підлогу другого поверху, проламавши її пальцями. У ту ж мить я прикрила рота й носа долонями — хто знає, який у потвори нюх чи слух.

— Не плач… Не плач, моє дитятко, — пошепки, але так голосно, пролунало з-за діри в стіні. — Їсти… Їж мене, кохане моє. Мама нагодує тебе.

Почуті від монстра слова налякали мене значно більше, ніж його кігтиста рука, що, тягнучи за собою уламки підлоги біля мене, витяглася назовні. Потвора пішла далі, все так само спираючись на будинки.

Коли я виглянула крізь пробиту незграбним монстром діру, то побачила також здивовані обличчя Берні та Бірґера, які ховалися в будинку через вулицю.

Справи у нас хрінові, інакше й не скажеш. Мало того, що воно має такі розміри, так ще й розумне. Завдання ставало дедалі складнішим, і я на якусь мить навіть задумалася, чи не дістатися нам до коней і не тікати якнайдалі з цього міста. Але швидко опанувала себе, одразу ж виділивши кілька плюсів: воно ослаблене, ходить повільно й ще не підозрює про нашу присутність. Якщо влаштувати грамотну засідку, то в нас є реальні шанси на успіх.

Тим часом монстр вийшов на центральну площу й одразу попрямував до великої будівлі в її центрі. Ця споруда всім своїм виглядом казала, що колись слугувала мерією. Там навіть досі був великий дзвін на одній із її веж. У стіні будівлі зяяла велика діра, куди монстр і увійшов. Мабуть, там його лігвище, що також відрізняє цю потвору від інших.

— Ти теж це чула? — запитала Міта, піднявшись до мене на другий поверх.

— Так, вона розмовляла зі своєю дитиною, — все ще не вірячи побаченому, сказала я й знову поглянула на мерію. — Схоже, там її лігво. Але як нам її вбити? Навіть списів буде замало.

— Щось придумаємо, — відповіла вона без особливої надії в голосі.

— У місті має бути казарма вартових. Там може знайтися щось корисне, якщо воно ще не погнило за всі ці роки.

— Це вже щось, Смарагд. Тож берімося за пошуки казарми. Бо я не хочу й дня зайвого провести в цьому місті, де, на додачу до цієї здоровенної потвори, ще й можуть бродити двоє головорізів. Є ідеї, де шукати казарму?

Я на мить задумалася про те, що мені колись розповідали про варту та її розташування в містах. У Лудвігу декілька казарм, і кожна у своєму районі. Але Леберехт значно менший, і за всіма правилами тут має бути лише одна казарма.

— Вона має бути десь зовсім поруч, біля он тієї мерії, — я вказала пальцем на будівлю, де сховалася істота. — А може, це і є казарма.

— Ну чудово, — Міта прикрила лоба долонею, наче наші прийдешні проблеми перейшли в її головний біль. — Значить, є ймовірність, що ця паскуда буквально спить на тому, що нам необхідне для її вбивства.

— Доведеться перевірити, — промовила я й рушила до сходів, щоб не змушувати Берні та Бірґера чекати.

— Так, я сходжу туди, — почулося за моєю спиною від Міти, яка спускалася вслід за мною. — Ваші лати, навіть із вкладками, все одно шумлять. Тож піду я.

— Мені чомусь здавалося, що це я тут добровольців призначаю, — пожартувала я, після чого ми вийшли з будинку й зустрілися з Бірґером та Берні.