12. Вольтер та Дорруд

Єдина на весь Лудвіг карета, оточена охороною, зупинилася прямо навпроти входу до штабу Союзу Вчених. Люди, що проходили повз, навіть не намагалися стримати цікавість і почекати, поки власник такої розкоші вийде з неї. Натомість вони поспішали зайнятися своїми справами. Насуплені обличчя охоронців лише пришвидшували їхні кроки.

Король Вольтер, відчинивши дверцята карети, поглянув на будівлю штабу. Кожна цеглина цієї споруди нагадувала йому про Єнса Йонатана — колишнього друга, а згодом ворога. Спершу в його пам’яті постали дні молодості, коли вони разом будували плани на світле майбутнє Ансельма, а потім — гіркий спогад про те, що зруйнувало їхню дружбу. Але, відкинувши ці думки, він вийшов із карети.

За королем вийшов радник Грофт. Обидва піднялися сходами й підійшли до дверей штабу. Вольтер важко постукав, і незабаром двері відчинилися, відкривши здивоване обличчя молодого вченого.

— Ваша Величносте? — розгублено промовив той, глибоко вклонившись.

— Дорруд зараз тут?

— Так, Ваша Величносте. Старший вчений у своєму кабінеті. Показати дорогу?

— Було б дуже добре, — кивнув король.

Йдучи коридорами штабу, Вольтер повільно оглядав знайомі деталі інтер’єру. Його обличчя щоразу кривилося від спогадів. Грофт, як завжди мовчазний, слідував за своїм королем. Він знав історію, що пов’язувала Вольтера та Єнса, але ніколи не насмілювався розпитувати про це.

Перед дверима до кабінету Дорруда король завмер на мить, знову занурившись у спогади. Цей кабінет раніше належав Єнсу Йонатану. Тут сталася трагедія, яка зруйнувала їхню дружбу та перетворила колишніх союзників на запеклих ворогів.

— Можеш йти, — тихо промовив Грофт до вченого.

— Як накажете, — вклонився той і швидко зник.

— Увійдіть, — почувся голос з-за дверей після того, як король постукав.

— Дорруде, я прийшов обговорити важливу справу, — промовив Вольтер, заходячи до кабінету. Він не чекав запрошення й одразу сів на стільця біля столу.

Дорруд, старший вчений, нехай і з запізненням через здивування, але все ж підвівся зі свого місця. Грофт залишився стояти позаду короля, відмовившись сідати. Він був готовий захищати Вольтера, якщо така необхідність раптом виникне.

— Ваша Величносте, — подивовано мовив Дорруд, вклонившись. — Ви могли просто наказати, і я б прибув до вашого замку.

— Я вирішив навідатися особисто, — відповів король, жестом наказуючи Дорруду сісти. — Єпископ Атрід стверджує, що ви займаєтеся чимось забороненим. Мені б дуже не хотілося, щоб це виявилося правдою.

У кабінеті старшого вченого запанувала важка тиша. Дорруд не поспішав виправдовуватися, а король не бажав підганяти його до розмови. Їхні погляди були спрямовані на підлогу, наче вони обоє намагалися уникнути зустрічі очима. Лише Грофт, радник короля, не зводив погляду зі старшого вченого, чиї руки весь цей час були сховані під столом.

Радник поступово наближав свою руку до кинджала, захованого в складках одягу. Його інтуїція кричала, що кожна хвилина мовчання дає Дорруду час на обмірковування можливого нападу. Така вже робота радника — передбачати небезпеку, навіть якщо вона примарна.

— Доказів він не надав, так? — нарешті перервав тишу Дорруд, повільно поклавши руки на стіл, щоб не нервувати Грофта. — Ваша Величносте, ми працюємо виключно над тим, щоб зняти це прокляття з нашого королівства. Це ж саме те, заради чого ви дозволили існувати Союзу Вчених, чи не так?

— Так, це єдина причина вашого існування, Дорруде. І єдина причина, чому ваша організація отримує фінансування з королівської скарбниці, — холодно відповів король. — Нам доводиться витрачати величезні суми на закупівлю їжі в інших королівствах, тоді як частина коштів іде на ваші дослідження.

— Ваша Велич…

— Мовчи, Дорруде, — перервав його Грофт, голосно і різко.

Король підняв руку, заспокоюючи радника, і продовжив:

— Я продовжуватиму виділяти гроші, бо все ще бачу надію у ваших стараннях. Але якщо ти будуєш якісь плани за моєю спиною чи займаєшся чимось забороненим, я зміню своє ставлення. До мене дійшли чутки про людину, яка впала з даху будинку в центрі міста. Кажуть, її забрали твої вчені. І ще я знаю про два загони вершників, які покинули місто. Можеш це пояснити?

Дорруд замислився. Падіння Смарагд, якщо спостерігати зі сторони, могло виглядати, як просте падіння з даху, що могло полегшити пояснення. Але як сказати про це королю так, щоб він повірив?

— Ваша Величносте, це Смарагд впала, — сказав він, частково говорячи правду. В таких ситуаціях краще не ризикувати повною брехнею. — Ми збирали туман у банку з певної частини міста. Тому й послали її на дах того будинку.

— Ви послали вартову в латах на дах заради завдання, яке міг виконати будь-який хлопчина з вулиці за кілька мідяків? — насупився Вольтер.

Король не став заглиблюватися в абсурдність пояснень Дорруда. Вольтер, як і більшість інших, давно звик до того, що дії вчених здаються логічними тільки їм самим.

— У нас завжди бракує вільних рук, Ваша Величносте, — відповів Дорруд, наче виправдовуючись. — Тоді ми саме готувалися до розтину монстра, і єдиною, хто міг виконати це завдання, була капітан Смарагд. Вартові без чіткої причини свої лати не знімають. А послати когось із мирного населення означало б нести відповідальність за його смерть, якби він упав. Ви ж знаєте, як народ ненавидить Союз Вчених.