11. Хід Церкви

Дорогою нам траплялися слабкі та поодинокі монстри, яких було дуже просто вбивати. Спершу цим займалася лише Міта, демонструючи нам своє вміння битися верхи. Вістря її естока легко пробивало голови монстрів, гасячи їхні зелені очі. Потім її замінив Бірґер, якому дуже сподобалося розмахувати своїм списом. Його дурнувата посмішка в ці моменти збігалася з його настроєм, адже вчора він усе-таки навідався до Мелькера.

Мелькер, як виявилося, був живий і в доброму настрої — так розповів Бірґер. Він також додав, що Мелькер уже звикає до відсутності руки й навіть хоче повернутися до варти. Я не стала псувати настрій Бірґеру й не сказала, що цей настрій Мелькера може бути схожим на полегшення стану смертельно хворого. Не хочу цього, але все ж не здивуюся, якщо через кілька днів Мелькера знайдуть у петлі. Такі випадки вже траплялися. Поки ж нехай Бірґер із цією своєю посмішкою продовжує практикуватися на монстрах.

Дорогою ми помічали не лише залишені нами тіла потвор, а й багато останків тих, кого вбила охорона караванів. Якщо постаратися, то по них теж можна було орієнтуватися в напрямку. Загалом, дорогою поглянути майже не було на що. Навіть у підземеллях очі чіплялися за різної форми камінці, а тут, у туманних полях, тільки й залишалося, що літати у власних думках.

Так тривало до вечора, поки ми не натрапили на покинуте село.

Спершу ми вважали, що шукати притулку на ніч у такому місці — погана ідея. Але слова Берні про те, що монстрам будинки не потрібні, змусили нас передумати. Якщо подумати, то тут навіть безпечніше, ніж ночувати десь у полі чи під деревами.

Село виявилося досить непоганим, щоб перечекати ніч. Щоправда, більшість будинків більше нагадували решета, які нещадно побив час і бродячі монстри, що, напевно, час від часу сюди заходили. Та нам пощастило швидко знайти єдиний кам’яний будинок серед усього дерев’яного села. Він зберігся краще за інші споруди й викликав більше довіри своїми міцними стінами. Щоправда, нам ще треба було розв'язувати деякі проблеми.

— Кляті тварюки, — витерши піт із лоба, сказав Берні.

У будинку було дві кімнати, яких ледь вистачило навіть для нас, а коней треба було десь сховати. Найманці доклали чималих зусиль, щоб завести їх до сусіднього будинку. Тварини пручалися як могли, не бажаючи заходити в темне й незнайоме приміщення. На жаль, поруч не було нічого більш придатного для цієї мети. Тим часом інші, включно зі мною, готували будинок до більш безпечного сну: позакривали вікна шафами, позатикали отвори, щоб світло від каміна не було видно назовні. Ми зробили все, щоб наше перебування тут залишилося непоміченим.

— Коні, мабуть, думають те саме про тебе та твоїх людей, — посміхнулася Міта, жуючи щось зі своїх припасів. — Упевнена, якби вони могли говорити, то обклали б тебе таким матюччям, що твої вуха б зів’яли.

— Пф, — лише буркнув Берні й разом зі своїми людьми зайшов до іншої кімнати.

— Невже образився? — запитала Кунц.

— Завтра вже забуде, — відмахнулася Міта.

Поки найманці возилися з кіньми, ми привели до ладу ліжка, які були в будинку, а решту зробили нашвидкуруч. Ночі зараз достатньо теплі, але все ж краще спати на знятих із петель дверях або дошках, поставлених на що завгодно, аби лише тримали їх над підлогою. Камін запалити було легко: навколо було стільки уламків і деревини, що будь-хто з Лудвіга позаздрив би. В столиці навіть трапляються вбивства через сварки на тему того, хто в кого вкрав кілька ніжок від старого стільця чи трухлого стола.

Здавалося б, варто лягати спати, щоб на ранок вирушити далі, але ніхто особливо не поспішав засинати. Мабуть, лише Берні зі своїми людьми втомилися настільки, що одразу провалилися в сон: з-за дверей їх не було чутно. Я теж не хотіла спати, але все ж зняла лати. Бірґер наслідував мій приклад, а ось Міта свою малу нагрудну пластину не знімала. Вона завжди насторожі, і це мені подобалося.

— А які ще є назви для монстрів? — запитала я, лягаючи на своє імпровізоване ліжко. — Знаю лише про відьом.

— Звичайних мутантів вчені прозвали… як же їх там… — намагалася пригадати Іво.

— Просто мутантами? Ні, оберненими, здається, — підказала Кунц. — Для того здоровенного бугая, якого ти вбила, назви, мабуть, ще не придумали. Як і для тієї гидоти, яку ми завалили в підземеллі. Загалом дивно, що стільки років були лише відьми й обернені, а останнім часом з’явилося ще двоє.

— Троє, а не двоє, — поправила її Міта. — Я чула, що ту відьму, яка вилізла з туші великого монстра, вчені вважають якимось підвидом.

— Ха-ха. Їм тільки дай щось назвати, — засміялася я, уявляючи обличчя Дорруда й Марії. Але моя посмішка одразу зникла. — А Маяк? Яким монстром її називають?

— Що ти так прив’язалася до тієї скотини? — роздратовано сказала Міта, ніби я образила її. — Якби вона не була потрібна для плану вчених, я б уже давно закатувала її до смерті.

— Я розумію твою ненависть, Міто. Мені відомо про вашого першого командира, але я ніяк не можу побачити в ній монстра, лише налякану дитину. Я не звикла вірити на слово, коли власний розум говорить інше.

— На неї не нападають інші монстри, Смарагд, — промовила Міта, дивлячись з-під лоба. — Вона виживає після побиття та холоду, коли звичайна людина вже б померла. Її майже не годують, бо це, начебто, заважає їй у пошуках. Але вона жива.