7. Підземелля

— Здається, павутиння побільшало, — поскаржився Берні, обтираючи лице долонею. — Якого біса тут стільки павуків? Я жодної мухи не бачив.

Дивно, що скаржився лише він, хоча йшов далеко не першим. Попереду впевнено прямувала Міта, а ще далі, на натягнутому ланцюзі, ступала Маяк. Монстр тримався рівно на такій відстані, щоб злегка натягувати ланцюг, наче її привчили до цього. Я ж трималася подалі, бо варто було мені наблизитися, як мала одразу кидалася тікати. Ніхто не зміг пояснити цю реакцію, та я й не надто прагнула дізнатися. Це створіння лише виглядає як дитина — варто пам’ятати.

— Тут нам… — зупинившись перед двома проходами, промовила Міта, пильно вдивляючись у темряву. — Нам направо. Потім буде ще кілька розвилок, а після них — нерозвідана територія.

Тунелі досі здавалися «обжитими», якщо так можна сказати. Пил та земля були втоптані так, ніби тут щодня проходять сотні людей. Тунелі досить широкі, щоб іти вдвох, а то й утрьох. Але на моє запитання про глибину та протяжність цих підземель, всі, кого я питала, лише знизували плечима.

— Важко повірити, що під нашим містом було щось таке, — сказала я більше до себе.

— Ха, ну, печери в нашій країні — не дивина, — додала Кунц, поправляючи ремінь зі спорядженням. — Раніше ми були головними постачальниками копалин до сусідів.

— І що далі? — поцікавився Бірґер.

— Тоді вколемо Маяк цю зелень, — пояснила Кунц, киваючи на шприци, що звисали з її ременя. — І вона вкаже нам дорогу. Але до цього ще далеко. Тунелі тут дуже довгі.

— То що саме ми маємо знайти? — запитала я. — Марія сказала, що це може бути будь-що. Але що ви знайшли минулого разу?

— Кістка, — відповів Берні, знизуючи плечима. — На вигляд людська, але я не впевнений. Якось натрапили на перстень із подряпинами, наче його гризли.

— На біса, це справді щось різне, — я хмикнула, не розуміючи зв’язку між знахідками. — Може, це частини однієї людини?

— Скоріше за все так, — відповіла Кунц. — Марія як води в рота набирає, коли щось запитаєш або припустиш. 

— Зате ми точно знаємо, що ця пригода закінчиться для нас ще однією загадкою, — додала Іво, дивлячись на мене зі спокійною усмішкою.

— Ха-ха, — посміялася Кунц. — З часом звикнеш до того, що вчені не поспішають нам щось пояснювати. Вони щось собі там планують, але все це тримають у секреті.

— Це все мені мого батька нагадує, — підтягнувши ремінь, наче в одну мить скинувши декілька кілограмів, сказав Берні. — Теж мене змолоду ганяв то туди, то сюди, а як належить, так нічого і не пояснював. Послав якось мене купити цвяхів та дощок, і я їх спершу декілька годин шукав, потім вмовляв зменшити ціну, бо грошей не вистачило на необхідну кількість. Довелося навіть дечим допомагати тамтешньому ковалю, щоб він скинув пару монет. Зайняло це в мене майже весь день разом з усіма проблемами. І знаєте, для чого все це було?

Берні, поставив своє запитання, оглянув усіх, крім своїх людей, в очікуванні на відповідь. Його ж найманці, вочевидь, уже знали, чим завершиться ця історія.

— Ну то дай вгадаю, — посміхнувшись, сказала Кунц. — Коли ти прийшов додому з цвяхами та дошками, то застав його між ніг матері? Просто він хотів, щоб ти зник із батьківського будинку на якийсь час?

На почуте стримано засміявся Бірґер, але одразу ж сховав посмішку, як тільки Берні на нього покосився.

— Ні, ти не вгадала, — сказав Берні та покривився у хитрій посмішці. — Коли я прийшов, то навіть до будинку не встиг зайти, як отримав кулаком по морді за те, що довго десь шлявся. Труну ми разом з ним робили вже коли стало темно.

— Труну? — запитала, повернувшись до нас, Міта.

— Матір моя померла ще зранку, і він про це мені навіть не сказав, — абсолютно байдуже промовив Берні. — Взагалі ніхто не знав про її смерть, поки на ранок ми не винесли її тіло в труні з будинку. Я досі навіть не знаю, що саме було причиною смерті.

— Він взагалі тобі нічого не пояснив? — здивовано запитала Іво. — Ніякого тобі каяття на смертному одрі? Обійшлося навіть без відвертих розмов біля могили матері?

— Ха-ха, взагалі нічого. Та і він ще живий, — засміявшись, відповів Берні. — Той виродок переживе мене та моїх дітей, якщо ті в мене будуть. Хоча батьком він був для мене все ж непоганим. Якби не він, то я був би одним із тих слабаків, що весь час ниють та ховаються по кутках від проблем.

Тим часом під ногами Міти щось заторохтіло, від чого всі перевели туди погляд. Це були два білі людські черепи та декілька кісток. Нічого незвичайного, якщо не звертати уваги на те, що черепи були явно змінені. Такі, як правило, бувають у тих монстрів, які виникають із щойно вбитих людей. Досі пам'ятаю, як такий намагався гнатися за мною та моїми батьками. Та, як пояснила мені Міта, то це нормально, адже в підземеллях теж вистачає монстрів. Саме тому ми ходимо при зброї та таким великим загоном.

Довгий час ми спокійно йшли за Мітою, розмовляючи про все, що тільки спадало на думку. Хоча, мабуть, буде правильніше сказати, що інші розмовляли, а ми з Бірґером в основному лише слухали їх. Схоже, що вони сильно здружилися, працюючи на Союз Вчених. Здається, я навіть бачила зацікавлені погляди Берні на Кунц та Іво. Але не думаю, що йому щось світить.