6. Маяк

З пізнього ранку Марія повела мене до того самого місця, де проводили розтин монстра, і де я востаннє була перед тим, як впасти на якийсь із будинків. Досі не знаю, де саме серед Лудвіга це сталося. Цього разу біля клітки не було вчених, лише одинадцятеро людей, які, судячи з полегшення на їхніх обличчях, довго й нудно чекали на мене. Схоже, я не викликала в них особливої довіри. Лише один із них показав на обличчі радісні емоції та заговорив до мене:

— Капітане Смарагд, — промовив Бірґер, підходячи ближче. — Я і подумати не міг, що Ви погодитеся перейти з варти до Союзу Вчених.

За цими людьми не було видно, що саме знаходилося у клітці, але я була майже впевнена, що тіло монстра досі лежало там, чекаючи на нове дослідження. У всякому разі, сморід досі стояв у підземеллі.

— Так, я теж, якоюсь мірою, і подумати не могла, — відповіла я монотонно, оглядаючи інший десяток своїх нових підлеглих.

Семеро чоловіків різної статури, всі з однаковими, наче на замовлення, мечами та щитами. Та, що мене здивувало найбільше — троє жінок. Двоє з них були озброєні арбалетами й кинджалами, а третя мала довгий есток і короткий лук за спиною. Здавалося, що ця лучниця була озброєна такою благородною зброєю не просто так. Я не звикла мати справу з жінками на службі, а тому спершу навіть не зрозуміла, як на це реагувати. Та, мабуть, різниці ніякої не буде: вони виглядали досить досвідченими, тому, ймовірно, обійдеться без проблем.

— Це капітан Смарагд, — голосно оголосила Марія. — Відсьогодні вона буде вами командувати. Але вона мало що знає зі специфіки нашої роботи та чим ми, зрештою, відрізняємося від міської варти. Тому у ваших же інтересах усе їй пояснити. У вас є близько трьох годин, а потім вирушаєте на завдання.

Після цього Марія залишила мене наодинці з новими підлеглими, які оцінююче розглядали мене. Вочевидь, вони не розуміли, чому саме я тут тепер головна. І, по правді, я й сама цього не зовсім розуміла. Кожен із них виглядав досить досвідченим, усі приблизно мого віку. Вони бачили в мені лише когось на рівні Бірґера, якого вже встигли дізнатися краще.

Тиша панувала в приміщенні ще якийсь час, поки ми свердлили одне одного поглядами. Але зрештою я вирішила її порушити:

— Я Смарагд, — промовила лаконічно, очікуючи на відповідь від них.

— Я Міта, — відповіла лучниця та вийшла вперед.

Ця Міта одразу здалася мені непростою. Роздивившись її зблизька, я зрозуміла, що переді мною, найімовірніше, виходець зі знатного роду. Її блакитні очі та світло-русе волосся, яке спускалося до плечей, виглядали доглянуто. Вдягнена в дорогі, але вже добряче поношені одяг та плащ. Зі зброї — короткий лук і довгий есток. Із захисного спорядження — лише малий нагрудник, який навіть не прикривав живіт. Та для лучниці й власниці естока більшого й не треба.

— Навіщо ти приєдналася до вчених, Міто? — запитала я з неприхованою цікавістю. — Навіщо тобі такий ризик?

— На те є причини, — відповіла вона стримано, даючи зрозуміти, що це не моя справа.

Зітхнувши, я перевела погляд на наступного охочого познайомитися.

— Я Берні, — промовив один із мечників. Голова лиса, але колір волосся добре видно по чорній короткій бороді. Мабуть, більш м'язистим за нього міг бути лише коваль Андре. Навіть під кольчугою, нагрудником та наплічниками було видно масивні м'язи. Інші мечники таким похвалитися не могли.
— Ми просто найманці, тому до нас сильно не звикай. Усі мечники тут — це мої люди, а тому якщо тобі щось від них буде потрібно, то лише через мій дозвіл.

Це трохи ускладнює все, і я сподіваюся, що під час якогось бою не доведеться спершу запитувати дозволу в цього Берні, щоб віддати наказ його людям. Та з іншого боку, це сильно полегшує мені знайомство із присутніми.

— Схоже, у Союзу Вчених справді погано з добровольцями, якщо вони вирішили вас найняти, — промовила я та ще раз оглянула чоловіків зі щитами та мечами. — Здається мені, що на все королівство ви єдині найманці.

— Не єдині, але найдорожчі, — посміхнувшись, відповів Берні та оглянув своїх людей, які посміхнулися йому у відповідь. — Та ми хоча й найманці, але при цьому люди честі. Можеш розраховувати на нас. Ми не кинемо вас у небезпеці. Життя готові віддати, але не відступити від правди.

Найманців ніхто не любить, так вже повелося далеко не одну сотню років тому. Для себе я вирішила, що сильно на них покладатися не стану, щоб потім не отримати проблем для себе та іншої, не наймацької, частини загону.

Наступними вийшли дві жінки з арбалетами та кинджалами. Обидві виглядали майже як дві краплі води: довге темно-русе волосся заплетене в косу, середні за розмірами та потужністю арбалети й абсолютно однакові кинджали. З першого погляду їх можна прийняти за близнючок, але обличчя все ж відрізнялися достатньо, щоб зрозуміти, що батьки в них точно різні. Та все ж якісь спільні риси обличчя давали про себе знати. Одягнені у звичайні плащі та штани, що вже не раз були залатані. Захисту на них я не помітила. Таких треба берегти від неочікуваних нападів.

— Я Іво, — сказала одна з них, після чого обидві підійшли ще ближче до мене. — А це Кунц.

— Ми на службі в Союзу Вчених десь п'ять місяців, не більше, — промовила Кунц. Що дивно, ім'я чоловіче, наскільки я знаю.

— А вам це навіщо? Маю на увазі службу в Союзу Вчених, — запитала я, адже мені все ж було б цікаво дізнатися, хто буде зі мною плече до плеча. — Помста? Гроші?