5. Надія на ясне небо

Останні дні виявилися надто насиченими подіями, і краще б я вже помирала від нудьги, ніж отримувала такі «подарунки» від долі. Спершу напад монстра, потім підземелля й падіння на місто. А тепер я прокинулася в невідомому місці й передчуваю, що все це ще не закінчилося.

Я прийшла до тями у ліжку в досить охайній і обставленій кімнаті — точно не казарма варти Лудвіга, але й не схоже на міську лікарню. Оглянувши себе, я помітила, що лати з мене зняли та поклали в куток кімнати, а одяг на мені був чужий: нові штани й сорочка.

— Де це я, до біса? — пробурмотіла я, намагаючись встати, але гострий біль у спині змусив мене зупинитися.

Якщо я жива й лежу в чистому ліжку, отже, смертельної небезпеки немає. Що ж, можна ще трохи відпочити та дочекатися пояснень. До того ж, мені не завадить зібрати думки до купи. Що сталося з Бірґером? Згідно з правилами, підземелля мали б наповнити вогнем і спалити все, що там було. І тільки завдяки... чомусь, я не опинилася серед попелу. Та істота, яка напала на нас, була не просто незвичною — вона була значно небезпечнішою за будь-яку потвору, що я бачила раніше.

Я перевела погляд на свої пальці, якими тоді вп'ялася в чорне серце. Потім оглянула іншу руку, що тримала меч під час бою. На пальцях були синці, відчувався біль, але, на щастя, переломів не було. Я стиснула руку в кулак — неприємно хруснуло.

За дверима пролунали чиїсь кроки, а потім вони відчинилися.

— Як ти себе почуваєш? — запитала жінка років тридцяти, вдягнена в білу рясу вчених. Її золотаве волосся було заплетене у довгу косу. — Ти проспала всю ніч, наче вбита. Усе пам'ятаєш? Жодних провалів у пам'яті немає?

Вона зайшла впевнено, як людина, яка була тут господарем. Поставила стільця біля ліжка й сіла, уважно оглянувши мої побиті пальці.

— Наче нічого не забула. Де я? — запитала я, спостерігаючи, як вона намагається зібратися з думками. — Що з тим вартовим, який був зі мною в підземеллі? Підземелля спалили?

— Почнемо з того, що я права рука старшого вченого Дорруда. Моє ім'я Марія, і тепер я відповідальна за тебе, — спокійно промовила вона, зручніше обіпершись на спинку стільця. — Щодо підземелля... Тут є певні умови, які тобі доведеться прийняти й виконувати. До речі, ти зараз у будівлі якраз над тим підземеллям.

— Чомусь це звучить як початок нових проблем, — я потерла лоба й перевела на неї уважний погляд. — Я слухаю.

Зв'язки з ученими чи церковниками завжди означають проблеми. І репутація тих, хто має справу з Союзом Вчених, щоразу псується з їхнім черговим провалом.

— Жодного підпалу ми й не планували. Це була, хм... гра слів. Можна навіть сказати, брехня, — зізналася Марія. Говорила вона спокійно, але її погляд був дуже серйозним. — Але те, що сталося в підземеллі, має залишитися в таємниці, Смарагд. Навіть від короля Вольтера та його радника Грофта. Вони не повинні дізнатися, що щось пішло не за планом. Нехай думають, що розтин того монстра завершився просто розтином. Нам зараз важливо не втратити залишки довіри. Ти ж знаєш, що народ ніколи не цінує наші заслуги, але варто лише чомусь піти не так — і вони першими звинувачують нас.

Те, що від учених більше проблем, ніж від Церкви, напряму пов'язане з тим, що перші діють і не сидять склавши руки. Помилок не припускається тільки той, хто нічого не робить. Але для звичайних людей це мало що значить, і їхня любов більше спрямована до Церкви.

— То мій напарник живий? — запитала я з надією.

Не те щоб я прив'язалася до Бірґера, але регулярна втрата новобранців неабияк псує репутацію капітанів.

— Так, живий. І ми з ним уже домовилися, — відповіла Марія, і це мене трохи заспокоїло. — Краще прийми й ти цю домовленість, щоб не виникло зайвих проблем. Про те, що сталося, знає не так багато людей, а отже, можеш не хвилюватися, що хтось видасть тебе.

Марія явно натякала, що в мене немає особливого вибору. Звісно, я могла б піти й усе розповісти Крулу, а він передав би це королю Вольтеру. Але щось у цій ідеї відверто дурно пахло. Переходити дорогу вченим буває так само небезпечно, як і Церкві.

— Мені це дуже не подобається, — важко зітхнула я. — Але не схоже, що в мене є нормальний вибір.

— То ми домовилися? — вже з серйознішим виразом обличчя запитала Марія.

— Так, домовилися, — погодилася я й спробувала підвестись з ліжка. — Мені б не завадила допомога.

Марія одразу ж підхопила мене під руку й допомогла сісти, а потім піднятися на ноги. Поки я намагалася не скорчитися від болю в спині, вона розповіла, що мене якимось чином телепортувало — так це називають учені — над місто. Я впала спершу на дах одного з будинків, а потім на віз. Лише завдяки щасливому випадку, та ще й латам, я не відчула болю в потилиці — лише в спині. Якби не обладунки, крові було б значно більше.

— Тобі допомогти одягнути лати? Вартові ж повинні носити їх увесь час, так? — запитала Марія й неохоче поглянула в куток, де лежало моє спорядження.

— Так, лати на нас завжди, окрім сну чи кількох особливих випадків. Але я сама впораюся, — відповіла я, відмахнувшись від її пропозиції. Потім поглянула на свої пальці. — А де те серце, що було зі мною?

— Яке ще серце? — здивувалася Марія й глянула на мою руку, ніби очікуючи побачити там щось. — Від тебе нам знадобляться деякі пояснення. Але спершу мене попросили привести тебе до ладу, нагодувати й дати нового меча — старий, схоже, сильно пошкодився. Його принесуть ближче до обіду. Думаю, Дорруд захоче особисто вислухати, як так вийшло, що двоє наших учених були вбиті твоїм мечем.