4. Розтин монстра

Підземелля Союзу Вчених завжди уявлялися мені чимось схожим на в’язницю. І виявилося, що так воно і є. Вони розташовані безпосередньо під штабом Союзу, що являє собою чотириповерхову споруду. Хоч вона і не така велична, як королівський замок, але виглядає досить високою і разючою.

— Смолоскипи тут заборонені. Як бачите, по підземеллю розставлені діжки. Те, чим вони наповнені, дуже добре горить, — пояснив вчений-наглядач, як тільки ми увійшли до підземель.

Двері за нами зачинили, через що нас швидко поглинула темрява.

Вчений зупинився біля полиць, потягнувся рукою до чогось, і витягнув кресало. У пітьмі він діяв з такою впевненістю, наче міг би орієнтуватися тут із заплющеними очима. Кілька іскор від кресала — і в скляному ліхтарі загорівся гніт. Обличчя Бірґера осяяло здивуванням: ліхтарі давно стали рідкістю в нашому місті, де всі користуються свічками або смолоскипами. Частіше саме свічками, бо віск можна використовувати повторно.

Зачинивши маленькі скляні дверцята ліхтаря, вчений повів нас углиб. Стіни були з червоної цегли, а в проходах траплялися металеві решітки та двері. У разі небезпеки їх легко можна було замкнути. Повітря тут було чистішим, ніж я очікувала.

Йдучи за нашим супроводжувачем, ми мовчки дивувалися масштабам підземель. Під нашою казармою також є подібні тунелі, але значно менші. Там рідко хто буває, хіба що затриманих порушників закону залишають на кілька годин. Тут же все було інакше: коридори простягалися вдалину, а підлога була всіяна слідами, наче перетягували щось велике і важке.

— У нас тут три поверхи, але вам дозволено перебувати тільки на мінус першому і мінус другому, — сказав вчений, підходячи до решітчастих воріт і відкриваючи їх ключем.

— А це як? — запитав Бірґер.

Мене складно назвати грамотною людиною, але науці додавати та віднімати мене навчили. От тільки я теж у житті не чула про такі числа, які промовив вчений. Часто їх і не люблять через те, що не розуміють того, що ті кажуть: понапридумували різних слів, які ніхто, крім них самих, навіть ніколи не чув. Варто вченому сказати щось незрозуміле звичайній людині, і вона може зреагувати по-різному. Часом лізуть у бійку, думаючи, що це якась насмішка і що не завадить захистити свою честь кулаками. Одного разу мені довелося втрутитися в таку бійку на вулицях міста.

— Зараз ми на мінус першому, далі спустимося на мінус другий, — пояснив вчений і нарешті відчинив ворота, які страшенно заскрипіли. — Ми умисно не змащуємо їх, щоб чути, коли хтось заходить чи виходить. Або щось.

— Ми можемо вільно ходити по двох поверхах? — запитала я, поки він із жахливим скреготом зачиняв ворота за нами.

— Так, але нічого не чіпайте. Навіть якщо на підлозі лежатиме звичайна цеглина, краще не рухайте її. І все ж ви маєте бути поруч із місцем розтину, капітане, — відповів він і повів нас далі. — Усе, куди вам не можна, буде зачинено.

Коридори здавалися нескінченними, із численними відгалуженнями, що вели невідомо куди. Але коли ми спустилися на нижній рівень, усе змінилося. Тут світла вистачало: ліхтарі висіли на стінах і стелі. Місцями коридори розширювалися до кімнат, і всюди можна було побачити постаті вчених у сірих мантіях. Білу мантію, схоже, носив лише старший вчений Дорруд — або ж інші просто забруднилися до такого стану.

Люди в мантіях, зосереджені на своїх справах, байдуже проводжали нас поглядами. Хтось читав записи, хтось переливав кольорові рідини з однієї посудини в іншу. Бірґер захоплено спостерігав за цим, поки я не смикнула його за наплічник, змусивши йти далі.

— Капітане, воно кольори змінює. Було червоне, а стало зелене, — із дитячим захопленням сказав Бірґер. Я лише видихнула і закотила очі.

— Не забувай, де ми зараз, і зосередься, — відповіла я, пришвидшивши ходу, щоб не відставати від нашого провідника.

Ми пройшли ще кілька приміщень, заповнених людьми в сірих мантіях, і нарешті потрапили до потрібного місця. Це була велика зала, освітлена десятком ліхтарів. У самому центрі стояла величезна залізна клітка, яка виглядала так, наче могла стримати багатьох монстрів. Та навіть вона, здавалося, не змогла б утримати істоту, яка лежала всередині на масивному металевому столі. Це був той самий монстр, якого я вбила біля воріт міста.

Біля тіла працювали двоє вчених. Вони уважно оглядали потвору, щось обговорювали й записували на папері. Поруч стояв ще один стіл із розмаїттям інструментів. Їх зазвичай використовують під час розтину, свідком якого я вже була у минулому. Тоді варта знайшла тіло багатого містянина, але причина його смерті була незрозумілою. Один із вартових припустив, що чоловіка отруїли. Іноді без розтину не зрозуміти, отруїли людину чи її просто наздогнала смерть через слабке здоров'я. На тому розтині було ще декілька новачків, але я була єдиною, кого не вирвало від запаху та виду нутрощів.

— Можете починати, — сказав двом вченим наш супровідник, після чого кивнув нам і пішов геть. — У мене ще є справи.

— Так і скажи, що боїшся залишитися в зоні обмеження, якщо раптом ця штука оживе, — з посмішкою зауважив один із вчених у клітці.

— Звісно.

На щастя, неподалік вдалося знайти два стільці, і ми з Бірґером сіли навпроти клітки. Однак перші кілька хвилин нічого, крім нудної писанини, не відбувалося: вчені ретельно записували щось, перш ніж почати розтин. Їхній одяг — темні штани й коротко рукаві сорочки — відрізнявся від звичних мантій інших. На головах були прості налобні пов’язки. Освітлення в клітці було яскравим, і кожна деталь тіла потвори проглядалася чітко.