3. Перед новим викликом

Велика честь побувати в королівському замку, а для когось, можливо, й радість. Та мені ця гігантська споруда з темного каменю завжди здавалася похмурою. Ніби вона ось-ось нахилиться й впаде на місто, зруйнувавши всі найближчі будинки. Її веж я ніколи не бачила, адже вони все моє життя тонули в тумані, який, здається, ставав густішим із висотою.

До сьогоднішнього дня я навіть не здогадувалася, що в Лудвігу є місце, де видно сонце та блакитне небо. Крул привів мене до однієї з найвищих веж королівської резиденції, щоб показати цю красу. Між мною та сонцем було накриття на балконі, тому обіднє проміння не світило прямо в обличчя. Але навіть так я провела якийсь час, прижмурюючи очі. Лише коли зіниці звикли до світла, звичного для мешканців інших країн, я змогла сповна насолодитися видом неба й хмар. Це справді щось прекрасне, хоча все псує туман, який ховає під собою землю та низькі будинки. Він нагадує чорний сніг, що засипав столицю та навколишні землі. Якщо схилитися через огорожу балкона, здавалося, можна було торкнутися туману пальцями.

— Бачу, тобі подобається, — сказав Крул, стаючи поруч. Він теж провів поглядом по небу.

Він постарів і тепер уже не схожий на того капітана варти, який врятував мене колись. Але це все ще сильний чоловік, якого я, як і всі інші, поважаю. Хоча він не замінив мені батька, він спробував це зробити, за що я йому вдячна. Тепер Крул одягнений у гарну вишиту мантію, а не лати, і, здається, почав товстіти.

— На якій ми зараз висоті? — поцікавилась я, намагаючись розгледіти щось під нами.

— Близько сорока метрів, — відповів Крул, поплескавши мене по плечі. — Ходімо. Не варто змушувати їх чекати.

— Кого?

— Побачиш, Смарагд. Усе ще попереду, — посміхнувся старий і повів мене за собою.

Ми знову спускалися вниз, і це означало, що Крул відвів мене нагору лише для того, щоб показати небо. Часом на стінах можна було милуватися картинами із зображеннями пейзажів. На них, на відміну від вигляду з балкона, можна було побачити й зелені поля та ліси. Були й портрети якихось людей, але вони зовсім не привертали моєї уваги: нудні й часом пихаті обличчя — чого вже тут цікавого?

Довгі коридори замку здавалися мені лабіринтом, але Крул, знаючи їх напам’ять, без проблем провів мене до важких дверей, з-за яких долинали голоси. Він швидко зайшов до кімнати, зачинивши за мною двері. Я здивувалася побаченому: ніколи в житті не бачила стільки владних людей в одному місці. Біля круглого столу, неподалік великого каміна, сиділо четверо чоловіків.

Король Вольтер зайняв своє місце прямо переді мною, а по боках сиділи єпископ Атрід, старший учений Дорруд і радник короля Грофт.

Король, із його худорлявим тілом, у свої п’ятдесят виглядає як звичайний сухий дід. Коротка борода та довге волосся підкреслюють його гарні чоловічі риси обличчя, але погляд важкий — змушує відвести очі.

Радник Грофт, із лисою головою та гладко вибритим обличчям, має м’який погляд і приємний вигляд. Кажуть, він дуже мудрий у свої сорок років і користується повагою по всьому королівству.

Що стосується єпископа Атріда, то його чорна ряса та великий кулон у формі золотого кільця привертають увагу більше, ніж його звичайне обличчя. Золоте кільце — це символ Церкви.

Останній із них — старший учений Дорруд. Його світле довге волосся й біла ряса, на відміну від чорного вбрання єпископа, демонструють давнє протистояння Церкви й Союзу Вчених, навіть у виборі кольорів.

Я стала перед ними й приклала кулак правої руки до серця — це завжди було привітанням солдатів до вищих чинів у нашому королівстві.

— Сідайте, у ногах немає правди, — тихо, але чітко промовив король Вольтер. — У всякому разі, мій батько завжди так казав.

Крул одразу ж сів за стіл, а я ще деякий час намагалась зрозуміти, чи звертався король до мене також. Та побачивши його кивок на єдиний вільний стілець, я приєдналася до круглого столу. 

— Спершу обговоримо того монстра, — спокійно промовив Грофт, поглянувши на два розписаних листи паперу перед собою. — Ваша Величносте, Церква просить дозволу спалити залишки істоти, тоді як Союз Вчених хоче провести дослідження.

Радник Грофт поглянув на єпископа Атріда й старшого вченого Дорруда. Вочевидь, листи на столі були написані цими двома. Подібна витрата дорогоцінного паперу, який із труднощами доставляють до столиці ціною життів вартових, здавалася мені марнотратством. Невже вони не могли обійтися без писанини? Та моє завдання зараз — сидіти тихо й чекати, заради чого мене викликали до замку.

— Єпископе Атрід, що скажете? — запитав король.

— Ваша Величносте, Зло все ще сильне. У будь-який момент воно може оживити мертву потвору. Ми не можемо так ризикувати, — із завзяттям промовив єпископ. Голос Атріда мав магнетичну силу, змушуючи прислухатися до кожного слова. — Уже були випадки, коли породження Зла поверталися до життя в лабораторіях Союзу Вчених. Тоді, попри те, що потвора була малою, загинули люди. Цього ж разу ми маємо тіло величезної істоти.

— Ми маємо вивчати наших ворогів, Ваша Величносте, — втрутився старший учений Дорруд, скориставшись паузою свого опонента. — Так, у минулому були неприємні випадки, але ми вчимося на помилках і більше такого не допустимо. Ми вже підготували кайдани й клітки. Це дуже сильна істота, і якщо ми не дізнаємося її слабкого місця, то ризикуємо не впоратися, якщо таких прийде кілька, або в компанії інших монстрів.