2. Монстр

Мало хто може заснути, коли в небі, за цим чорним туманом, так сильно гримить. Блискавки й грім у багатьох пробуджують неприємні та холодні спогади. Я теж не можу спати, постійно очікуючи, що замість звичайних спалахів побачу за вікном зелені.

Лежачи на ліжку, я вслухалася в теплий літній дощ, усе ще сподіваючись, що він приспить мене хоча б на кілька годин. Але коли я майже зімкнула очі, дощ припинився, залишивши після себе лише приємний запах, що просочувався крізь напіввідкрите вікно. Та, очевидно, поспати вже не вийде — крізь тонкі стіни й підлогу вже було чути голоси вартових, які готувалися вийти на патруль і замінити нічну зміну.

Варта міст завжди була численною й заміняла нашій країні армію. Саме вона захистила залишки людей після останнього нападу монстрів. Але навіть серед варти мало хто вижив. Як розповідали старі, яким пощастило дожити до наших днів, деякі монстри не помирали навіть після того, як їм відрубали голову чи пробили списом серце. Багато хто пам’ятає заслуги варти, тому служба в ній — бажана для молодих хлопців і чоловіків, які потребують роботи. Жінок у ряди варти беруть рідко, і в нашій казармі, одній із багатьох у місті, я така одна.

— Капітане, час вставати, — пролунало за дверима після короткого стуку.

— І справді, — тихо відповіла я, скидаючи ковдру. — Уже йду!

Як тільки важкі кроки віддалилися від моєї кімнати, що на верхньому поверсі двоповерхової будівлі, я почала одягатися.

Одяг варти вже давно адаптований до нових реалій. Це прості штани й сорочка, кількість яких можна змінювати залежно від пори року. А поверх завжди вдягаються обладунки, зроблені найкращими ковалями королівства. Король виділив достатньо золота, щоб варта була максимально ефективною. Між пластинами латів завжди є шкіряні й тканинні вставки, щоб обладунки менше шуміли. Шоломи носить мало хто, адже практика показала, що краще мати добрий огляд, ніж захищену голову.

Мої обладунки трохи відрізнялися від чоловічих через мою статуру. Різниця незначна — ковалеві не довелося витрачати багато часу, щоб підганяти заготовки під мене. Неозброєним оком різниці навіть не видно.

Одягнувши обладунки, я кілька разів підстрибнула, щоб переконатися, що все закріпила правильно. Буде погано, якщо під час бою якась частина захисту відпаде чи повисне, заважаючи рухам.

Сьогодні я із ще кількома вартовими маю вийти на зовнішню стіну, щоб замінити нічну зміну. У місті монстрів більше немає, але за його межами все ще бродять створіння, що залишилися після останньої навали. Ні про яке фермерство чи полювання за таких умов і мови бути не може. Королівство купує їжу в сусідніх країнах, обмінюючи її на те, чим наші землі завжди славилися: метали, вугілля. Каравани стали звичною справою, і саме при їхньому супроводі гине найбільше вартових. Але торгівля не заважає сусіднім країнам тримати свої кордони з нашою землею закритими. Ми досі в пастці, у власному домі.

Взявши свій меч і підвісивши його на шкіряному ремені, я покинула кімнату. Повз мене пройшов один із вартових, що тримався за поранене плече. Рана не виглядала глибокою, тому я не звернула на це особливої уваги. Це звична справа: головне, що він залишився живим і в змозі далі нести службу.

Спустившись на перший поверх, я побачила до болю звичну сцену. Всі, хто повертався з нічного патрулювання, їли так, наче не бачили їжі цілий тиждень. І це при тому, що більшість нашої їжі в сушеному вигляді: м'ясо, хліб, овочі — усе, що можна засушити. Інакше припаси псувалися б ще в дорозі з інших країн. Уже й не пам’ятаю, коли востаннє їла щось смачне. Найкраще, на що можна розраховувати, — це каша зі смальцем.

— Капітане, — окликнув мене молодий вартовий років двадцяти. Він підійшов разом із товаришем того ж віку. Обоє новачки, і обидва сьогодні будуть зі мною на варті. — Комірник видав нам їжу, як ви й наказували.

Він тримав у руках невеликий мішок, у який я завжди беру їжу із собою. Краще їсти дорогою до посту або вже на місці, ніж витрачати на це час, який можна було б присвятити кільком додатковим хвилинам сну.

Щодо новеньких, то я вже провела з ними кілька змін на патрулюванні. До бою справа поки не доходила, тому важко сказати, чого від них очікувати.

Хлопця з мішком звали Бірґером. У нього було коротке світле волосся й блакитні очі. Він виглядав слабким, але сили мав достатньо. Його товариша звали Мелькер. Виглядав він майже як Бірґер, але мав чорне волосся й карі очі. Вони не були братами, хоча багато хто так думав через схожі риси обличчя.

Обидва були озброєні списами, адже цю зброю легко освоїти та дешево виготовляти. Більшість вартових віддають перевагу довгій зброї, що дозволяє тримати дистанцію. Деякі носять із собою лише арбалети й ножі для підстрахування — ця зброя теж добре себе зарекомендувала.

— Добре. Сьогодні ми на стіні, над головними воротами, — промовила я й кивнула на двері, закликаючи вирушати. — Поки ми не прийдемо, нічна зміна не зможе піти на перепочинок. Не змушуймо їх чекати.

Вийшовши на вулицю, можна було побачити, що життя в місті не зупинилося. Деякі люди прямували за їжею, яку видавали в малих кількостях. Інші безцільно блукали туманом в пошуках чогось цікавого.

Що стосується туману, то він залишився таким же прозорішим після зелених спалахів. Видимість покращилася, але все ще не до рівня, який, за розповідями, був до мого народження. А через нічний дощ під ногами знову утворилося болото, що лише підсилювало враження вічної похмурості.