1. Смарагд

Мої батьки розповідали, що колись наша країна була настільки родючою й прекрасною, що її земля ніколи не пересихала від крові тих, хто приходив нас завойовувати. Тепер це лише казки, у які хочеться вірити. Адже нині жоден правитель не наважується привести свої війська до наших кордонів. Кожен із них мріє звести високі стіни на межі нашого королівства — Ансельма. Вони бажають нам сил і витримки, щоб ми залишалися живими в цій пастці якомога довше. Бо поки ми існуємо, напасть не звертає уваги на них.

Усе почалося незадовго до мого народження, близько двадцяти семи років тому. Над нашим королівством нависли важкі чорні хмари. За словами очевидців, вони день за днем повільно опускалися, аж поки не лягли на землю.

Тоді вчені припускали, що це просто щось не так із вітром, а священники закликали до молитов, бачачи в цьому кару за гріхи. Звісно, і ті, й інші не втрачали нагоди висміяти один одного. Але їх об’єднувало одне: вони нічого не розуміли й не знали, як цьому зарадити.

Люди звикають до всього — так вони звикли й до густого чорного туману, що огорнув нашу землю. Ніхто так і не зміг з’ясувати, чому він не виходив за кордони Ансельма й не зникав із часом. Він не впливав на вогонь смолоскипів і не робив землю вологою. Навіть сильний вітер чи дощ не мали на нього жодного впливу.

Багато хто, зокрема й мої батьки, намагалися втекти з-під цієї похмурої ковдри. Але жодна сусідня країна, знаючи про прокляття над нами, не хотіла приймати біженців. Людям доводилося довго вмовляти прикордонні війська сусідніх держав, але їм відмовляли через страх зарази чи інших невідомих наслідків. Повертаючись додому, вони знаходили свої оселі розграбованими мародерами. Довелося залишатися й звикати до нового життя.

Мені було п’ятнадцять, коли звичне життя змінилося знову. Того дня в чорному тумані з’явилися зелені спалахи й постійні світіння. Ми з батьками поверталися з ринку до нашого будинку в столиці.

Прямували вулицями, орієнтуючись на вказівники, розвішані кожні десять метрів. Навколо завжди лунав гамір міста, але побачити когось можна було лише на відстані п’яти-шести метрів. У цій густій темряві я, як завжди, блукала у власних думках, поки раптом не відчула, як мати боляче стиснула мою долоню. Її перелякане обличчя змусило мене повернутися до реальності.

Зелені спалахи були десь за темрявою, гриміли там, але світло від них сліпило, а звук змушував прикривати вуха. Це сяйво не знаходило перешкод у чорному тумані, відбиваючись від усього навколо. Уперше у своєму житті я змогла побачити далі, ніж на кілька десятків метрів. Силуети будинків і наляканих людей змусили мене заклякнути від страху сильніше, ніж грім чи спалахи. Зелене світло робило туман навколо прозорим.

— Смарагд, не стій! — крикнула мати, тягнучи мене за руку. — Додому, негайно!

Ми бігли швидко, часто зіштовхуючись з іншими людьми, які теж панічно шукали прихистку. Нехай видимість і покращилася завдяки спалахам, але це не дуже допомагало засліпленим очам, які давно забули, що таке яскраве світло. Більшість людей просто притискалися до землі чи ховалися в будинках.

Ми пробігали поворот за поворотом, тією ж дорогою, якою я проходила вже безліч разів. Але тоді я не впізнавала своє рідне місто — не звикла бачити його так добре.

— Чекайте, — тихо промовив батько, зупинивши нас і прислухавшись.

Крики та різний шум перекривалися громом. Але серед цього хаосу ми всі почули щось дивне. Ці людські крики звучали передсмертно, наповненими стражданням. Страх знову опанував мене. Я шукала розради поглядом у батьків, але вони так і не подивилися на мене у відповідь. Їхні очі вдивлялися в туман, а вуха ловили будь-який підозрілий звук.

Та коли ми почули гарчання позаду, всі ми одночасно озирнулися. Щось далеко йшло до нас вулицею, маючи людський силует. Воно похитувалося й гарчало, а очі його сяяли зеленим, наче слабкі вогники в ночі. Одягнене у рване закривавлене лахміття, ще здалеку воно занесло за голову якусь палицю, ніби готуючись до удару, і, прискорившись, побігло до нас.

— Тікаємо! — вигукнула мати.

Ми бігли все далі від потвори, яка загубилася десь позаду, за численними поворотами. Але страх не відпускав нас. Усі будинки були зачинені, а люди, немов здичавілі, ховалися у своїх оселях, боячись впустити чужинців задля прихистку. На дорогах почали зустрічатися розірвані тіла, а стіни деяких будівель обтікали свіжою кров'ю. Здавалося, щось полювало на людей у цьому тумані, під заклики зелених спалахів і грому.

Батько передав кошик із їжею, купленою на ринку, матері, а сам схопив вила, що стояли біля дверей одного з будинків. Тоді я подумала, що краще було б викинути кошик, щоб він не заважав бігти. Але тепер, оглядаючись на минуле, я розумію, що це нас би вбило.

Ми продовжили бігти й, майже діставшись дому, побачили найстрашніше, що я запам’ятала того дня. Над дорогою, метрах за п’ять від нас, ніби підвішені невидимими мотузками до неба, висіли тіла людей. Їхня кров повільно, мов густа смола, стікала на землю. Витікаючи з тіл, вона була ще червоною, але, торкаючись землі, чорніла й випускала густі випари того ж кольору.

Там залишалося місце, щоб пройти повз випари та кров, але матері однаково довелося силою тягти мене крізь це жахіття. Мабуть, якби не це, ми встигли б сховатися. Уже перед самим входом до будинку, позаду почувся жіночий сміх — холодний і пронизливий.

Вона сиділа, звісивши ноги, на одному з мерців, що висіли над вулицею, і пильно спостерігала за нами. Її руки й ноги були довші, ніж у звичайних людей. Жодного одягу — лише оголене, страхітливе тіло. Вона почала облизувати свої кігтисті, вкриті кров’ю пальці, коли батько наказав мені й матері сховатися в будинку.