Ксеноєретик номер один.

Каель уже не помічав ані темряви, ані пульсу кристалічного реактора в центрі лабораторії. Він сидів серед хаосу носіїв — інфопланшети, згорілі пергаменти, глиняні таблички й вузли мотузок лежали довкола нього, мов уламки зірок. Пальці давно втратили відчуття, очі пекли, але він не зупинявся: знання саме тягло його далі, глибше, мов Варп, що затягує без опору.

І раптом — новий шар. Не схожий на попередні інструкції чи генетичні формули. Тут уже не йшлося про воїнів грому чи про чернетки створення Примархів. Ці фрагменти були особливі: розкидані між носіями, вони немов навмисно приховували один одного, аби лише найбільш одержимий зміг зібрати цілісність. Каель, не помічаючи, як губи шепочуть уривки текстів, зводив їх у єдиний потік.

«Зразки — нестабільні. Міжродові поєднання дають результат лише у власному втіленні. Потрібно випробувати на первісному суб’єкті».

«Я — суб’єкт. Ніхто інший не витримає. Якщо я впаду — ніхто не постане».

Каель завмер. Рядки, наче випалені в його свідомості, не залишали місця сумніву: Імператор проводив експерименти на самому собі.

Він гортнув далі.

«Стороння матерія — не просто генетичний матеріал. Це розум, що не знає кордонів. Кожна спроба — виклик самому собі. Кожен новий фрагмент сімені — дзеркало, в якому відбивається не лише плоть, а й дух».

На наступній глиняній табличці — різьблення, що тремтіло під світлом кристала: «Дванадцятий цикл. Втрата ідентичності на сорок сім хвилин. Програмовані меді-автоматони вчасно видалили надлишковий код. Пам’ять повернулася. Я знову Я».

Каель відчув, як у нього пересохло в горлі. Йому вчувся легкий дзвін — чи то від напруги, чи то від самого тексту. Він читав далі.

«П’ятдесят четвертий цикл. Сторонній розум спробував переписати моє «Я». Протоколи авто-редукції спрацювали, але залишився шрам — пам’ять про того, ким я міг стати».

«Я — людина? Я — бог? Чи я — те, що народиться між ними?»

Фрази розривали логіку, ставали уривчастими, наче автор боровся не лише зі словом, а й з власною свідомістю.

Каель озирнувся на Аркаона. Воїн грому стояв мовчки, опершись на понівечений меч. У червоних зіницях відбивався тьмяний блиск кристала.

— Ти знав про це? — голос Каеля зірвався.

Аркаон повільно кивнув.

— Я був створений, щоб воювати, — сказав він глухо. — Ми всі знали, що наш творець не зупиниться перед жодним експериментом. Але це… — він провів рукою в повітрі, немов відганяв невидиму тінь, — це не для наших вух.

Каель знову занурився в тексти. Чим глибше він читав, тим більше перед ним поставала постать Імператора — не бездоганного володаря, а самотнього дослідника, який перетворював власне тіло і свідомість на полігон. Він вплітав у себе фрагменти тиранідського геному — не для того, щоб стати чудовиськом, а щоб зрозуміти саму природу безмежної адаптивності.

«Якщо я маю вести людство крізь нескінченність, маю стати тим, кого не зможе перемогти навіть вічність. Але кожен крок наближає мене до втрати того, що робить мене Людиною».

«Третій рік експериментів. Десятий раз знищено надлишкову структуру свідомості. Автоматони знову врятували моє «Я». Та що, коли колись вони спізняться?»

Каель відчув, як по спині пробіг холод. Його власна думка, ще не оформлена, вже лунала всередині: якщо Імператор хоч раз не встиг би повернути себе, то хто тепер сидів би на Золотому Троні? Чи справді той, кого шанують як Бога, залишився собою?

Далі — короткий запис на тонкому металі: «Втрачаю смак імені. Залишаю для себе знак: «Я — Гвідо, як звали мене в перших мандрах». Пам’ятай, хто ти».

Це ім’я було стерте з усіх хронік. Каель відчув, як серце стискається: навіть для того, хто згодом стане Божественним Імператором, існувала небезпека забути, ким він був.

В іншому фрагменті — майже крик: «Чужий розум співає у моїх венах. Його пісня — спокуса. Якщо я піддамся, стану тим, що не матиме форми. Автоматони тримають межу. Та скільки ще разів вони встигнуть?»

Каель відчував, що кожне слово входить у нього, як лезо. Він бачив Імператора не лише як політичного месії чи безсмертного правителя, а як істоту, яка щодня балансувала на межі зникнення — і робила це свідомо.

Аркаон заговорив знову, і його голос лунав, мов давній грім:

— Ми, воїни грому, були плодом перших спроб. Але він шукав далі. Він випробовував власну суть, бо знав: лише той, хто пройде крізь власне знищення, зможе віднайти безсмертя.

Каель підвівся, хоча ноги тремтіли. Погляд ковзнув по нескінченних носіях — папері, металі, шкірі, вузлах мотузок. Знання, що відкривалося тут, було не просто історією створення воїнів. Це була сповідь Бога, який багаторазово вмирав у самому собі, щоб народитися знову — сильнішим, але щоразу трохи менш людиною.

І Каель раптом збагнув: полювання Ордо Ксенос і всіх інших було лише тінню істини. Справжня загроза — не рій тиранідів, а питання, яке тепер не дасть спокою жодному смертному:
ким став Імператор після стількох смертей і відроджень — і чи залишилося в ньому хоч крихта того, кого колись можна було назвати Людиною.