Катакомби Терри.

Каель ішов униз, так довго, що навіть відчуття часу розсипалося, мов пил на вітрі. Спершу — службові тунелі під базиліками, де ще чулося відлуння верхнього світу; далі — занедбані шахти стародавніх геотермальних реакторів, а потім — темрява, яку не торкався жоден людський крок уже тисячоліттями. Терра, що для всіх була непорушним серцем Імперіуму, приховувала під собою інший світ — катакомби, сплетіння ходів і залів, що тягнулися аж до розпеченого ядра планети.

Його ліхтар вловлював лише клапті простору: то обвалені каплиці з потемнілими іконами, то стародавні арки, на яких невідомі руки колись вирізьбили молитви мовами, яких уже ніхто не пам’ятав. Повітря густішало, набирало металевого присмаку; здавалося, сама планета дихає крізь тріщини каменю, а кожен крок Каеля відгукується не порожнечею, а чиїмось повільним слуханням.

Тут жили ті, кого поверхня давно забула. Мутанти, що розквітли дивними формами, мов отруйні квіти. Культисти, які шепотіли варпові гімни в надії привернути чиюсь — будь-чию — увагу. Техно-єретики, напівмашини, напівлюди, для яких іржа була другою шкірою. Усі дивилися на нього мовчки, визнаючи в його постаті не ворога й не союзника — ще одну тінь, що спускається до глибин, де не діють закони світла.

Чим нижче спускався Каель, тим менше залишалося людського у запахах і звуках. Ліхтар час від часу згасав без причини, наче повітря саме відмовлялося приймати світло. Стіну вкривали сріблясті жили стародавніх енергоканалів; вони пульсували тьмяним сяйвом, мов спогади планети про часи, коли Імператор ще був смертним.

І раптом крізь камінь пройшов глухий, повільний удар, не звук — відчуття, що під землею б’ється серце. Тьма розступилася. Перед Каелем стояла фігура, висока й широка, мов зліплена з самої бронзи, з плечима, що здавалися уламками хтонічного мегаліту. Панцир — спотворений віками корозії, але під шаром іржі ще жевріли смуги колишнього золота. Очі — дві порожні ніші, в яких тлів тьмяно-червоний вогонь.

— Я чекав, — промовив він голосом, схожим на гуркіт далекої грози. — Тисячі років я чекав.

Каель завмер. Перед ним стояв воїн грому — один із тих, кого вважали легендою. Створені Імператором як перше покоління надлюдей для об’єднання Терри, вони були могутні й нестабільні. Їхні тіла горіли швидко, наче полум’я з надлишком кисню; їхній вік мірявся роками, інколи місяцями.

— Ти мав би бути мертвим, — тихо сказав Каель. — Ваше плем’я згасло ще до першого Хрестового Походу.

Чужинець зробив крок уперед. Іржа на його обладунках сипалася невагомим пилом.

— Мене звали Аркаон. І так, я мав померти. У тій битві моє серце було розсічене, легені — спалені власною кров’ю. Ми всі знали: нас створили, щоб швидко горіти і швидко зникати. Але моя смерть… затрималася.

Його слова розкочувалися коридорами, мов гуркіт у печерах.

— Поранення запустило в мені щось… нове, — продовжив Аркаон. — Система регенерації, призначена лише для короткого продовження бою, не згасла. Вона вчилася на власних помилках, відновлювала мене знов і знов, кожного разу інакше. Я помирав — і не помирав. Кожна смерть відкривала новий рівень плоті, нову форму сили.

Каель слухав, відчуваючи, як холод розповзається шкірою. Він знав уривки легенд: тіла воїнів грому розкладалися швидко, бо їхні гени були надто нестабільні. Та ось перед ним стояв той, чия смерть розтягнулася на тисячоліття, перетворившись на нескінченну мутацію.

— Імператор бачив це, — Аркаон опустив голову, і вогонь у його очах спалахнув тьмяно. — Він зрозумів, що я став чимось іншим, чимось, чого він не планував. Мене відправили в таємну лабораторію — сховище під цими ж катакомбами. Хотіли вивчити, зрозуміти, можливо — повторити.

Його голос затремтів від глухої люті.

— Але прийшла Єресь Гора. Лабораторія була забута, записи було втрачено. Дослідники зникли в полум’ї братовбивства. І я лишився тут — між життям і смертю. Тіло вмирало знов і знов, регенерація прокидалася знов і знов. Час для мене став колом без кінця.

Каель відчув, як слова воїна тиснуть на свідомість важче, ніж будь-яка загроза зверху.

— Ти… безсмертний? — спитав він, не впізнаючи власного голосу.

— Ні, — Аркаон повільно похитав головою. — Я — вічно вмираючий. Кожен мій день — новий спосіб згаснути і новий спосіб знову постати.

Він підняв руку — пальці, мов уламки стародавнього меча, — і торкнувся стіни. Камінь під його дотиком зашипів, немов у ньому прокинувся спогад про давні бурі.

— Ці глибини пам’ятають більше, ніж ваші хроніки, інквізиторе, — промовив Аркаон. — Тут спочивають не лише таємниці минулого, а й відповіді на питання, які ще не поставлені. І твоя втеча сюди — це доля, а не випадковість.

Каель відчув, як тиша катакомб стає ще важчою. Десь далеко глухо бився ритм планети — чи то серце ядра, чи то відлуння рою, що шукає свою цілісність. Він зрозумів: полювання Кустодесів, Механікус і всіх інших — лише поверхнева буря. Справжнє випробування його чи імперської сутності відбудеться тут, поруч із тим, чия смерть стала нескінченним народженням.

Аркаон підняв погляд, і червоний вогонь у його очах спалахнув яскравіше.

— Ти несеш у собі знання, яке зрушить сам Імперіум, — сказав він тихо. — І, можливо, я — той, хто допоможе тобі зрозуміти, що з цим робити. Бо я — жива пам’ять того, що було і, що було викреслене з історії.

Каель зробив крок уперед. Катакомби знову здригнулися глухим подихом, і йому здалося, що навіть темрява прислухається. Він зрозумів: відповідь на загадку майбутнього починається саме тут — у тіні вічно вмираючого, чия нескінченна смерть стала доказом того, що ні життя, ні смерть не можуть бути остаточними та абсолютними.