Мисливці на істину.

У коридорах Базиліки Кардіан ще не встиг затихнути відгомін тривог, а ім’я Каеля Сартоса вже рябіло на всіх внутрішніх розшукових матрицях як Praeda Vivus — Extremis: здобич, яка має бути захоплена живою будь-якою ціною. Ордо Ксенос перекривав усі усі можливі та неможливі канали витоку інформації , але таємниця вирвалася назовні — і тепер ті, хто почув її, не збиралися задовольнятися чутками. Вони хотіли знати усе, що почув Каель від Ліліт, його чекала не бесіда а глибоке та безжальне психозондування кожного вузла його пам’яті, кожної мікротріщини його свідомості.

Першими зрушили Adeptus Custodes. Під склепіннями Тронної Зали зашелестіли шовки, і золото панцирів потемніло, мов зібрало тінь. Капітан-генерал підписав Mandatum Aurum: Сартос — взяти живим; забезпечити ізоляцію, застосувати повний доступ до його нейрокору. До полювання долучили навіть Сестер Мовчання — нуль-псіоніків, які мали заглушити будь-які відгомони «пісні рою» в свідомості інквізитора, аби психоскопи Кустодесів могли працювати без ризику для Трону. Для них Каель став не просто єретиком, а носієм інформації, яка була ключем впливу на Астартес: якщо в його пам’яті справді лежить маршрут до джерела гено-сім’я , золота варта хотіла знати його першою — і тримати на ланцюзі тих, кого людство звикло називати своїми янголами смерті.

Під червоним небом Марсу, Adeptus Mechanicus оголосили Questor-Extremis на «біосуб’єкт Сартос». Магоси-Біологіс шепотіли металевими голосами про «живу ноосферну бібліотеку», оболонку яка містила фрагменти колективної пам’яті надрозуму Рою тиранідів. Скарбниця для «чорної евристики» — потенційне джерело схем адаптивності, які жоден архів Домуйського Пактуму не зберіг. «Ламати» пам'ять Сартоса вже готувалися найпотужніші та найдосконаліші нейрокредломи й псі-сканери, сервожерці яких вже вивчали нові машинні літанії «обережної вівісекції». Скіттарії отримували рознарядки на створення «killbox» у тих кварталах Терри, де вигнанець міг промайнути — але наказ явний: вогонь на ураження лише в разі неминучості. Бажана ціль — живий кортикальний модуль.

Інквізиція ж пішла берегів, ланцюги корпоративної єдності тріщали. Ордо Маліус побачив у у Каелі можливість побудови нового мосту між матерією і Варпом: якщо гено-сім’я справді містить відбиток тиранідів, а в голові Сартоса спить пісня Ліліт — це може спровокувати непередбачувані явища та події. Рішення було холодним: pre-emptive capture з правом на «тотальне психозондування» у фортецях Маліуса. На крайній випадок — Culexus-асасин як паралізатор свідомості. Але вбивство — лише останній аргумент: їм був потрібен повний ментальний відбиток.

Ордо Єретикус зі свого боку підняв прапор чистоти. Вони вимагали передати Сартоса під свій трибунал, аби потім — після «доктринальної обробки» — використати його свідчення як канонічний прецедент для підпорядкування фортець-монастирів Астартес. Їхні проповідники вже писали нові булли: космодесант — «неповністю людські», і це відкриває шлях до легального роззброєння окремих Орденів. Але для цього потрібна не чутка, а розписана під присягою пам’ять — і Сартос мав її дати, хоч би й через «розтин свідомості».

Навіть Офіціо Асассінорум не залишилося осторонь. У темних скарбницях зброярень хтось витягнув запечатаний кейс з чорного скла: проект «Pariah-Leash» — група нуль-псіоніків у супроводі Віндікаре для «чистого захоплення» суб’єкта. Ці тіні не питали дозволу — вони чекали лише одного слова.

Полювання почалося тихо. В підвальних рівнях Терри, де повітря пахне машинним потом і ладаном, зникали комірки-друкарні, через які Каель міг купувати документи. «Безіменні» провідники, що водили його тунелями, перестали виходити на зв’язок. На одному з клятих рівнів хтось розставив датчики, що реагують на зміну ритму серця — і двері сховку зачинилися, лише-но Сартос торкнувся ручки. Він вислизнув крізь вентканал за секунду до того, як у кімнату ввійшли двоє у золотих плащах і жінка з порожнім, як мертве море, поглядом — Сестра Мовчання.

Далі — гірше. Над однією з шахт уночі спалахнула фрактальна сітка глушників: Механікус спробував накрити район «тихим куполом», аби зірвати будь-які вокс-перекиди і загасити можливі варпові резонанси. Скіттарії стояли, мов статуї, їхні обличчя-датчики не моргали; між ними ковзали Сікаріани — безшумні, як леза. Каель наважився пройти під їхніми сенсорами, відчуваючи, як на шкірі дзижчить невидима сітка. Його врятував старий майстер-ключ у кишені — артефакт з кишень одного з механікус, який не пережив пригод в компанії Сартоса.

Зі свого боку, Ордо Маліус розгорнув теле-патрулі: у темних капличках дивні паломники сідали в коло й співали ледь чутну літанію — насправді псі-чернеці сканували квартали широким віялом, шукаючи чужорідний «підпис» пам’яті. Вони шукали гармоніку Ліліт у свідомості Каеля — той самий фіолетовий відблиск, що раз назавжди змінив його сни. Одного разу хвиля майже торкнулась його — і тоді, вперше з варп-аномалії, Сартос відчув справжню порожнечу: не страх, а чисте стирання, що повзе на тебе, мов леза піску. Він устиг зачинити за собою дверцята схрону для сліпих астропатів, де стіни нашпиговані свинцем і молитвами, — хвиля пройшла мимо, ніби доторкнулась до каменю.

Декілька разів полювання майже зірвалося між самими мисливцями. У нижніх доках золота варта перетнулася зі зведеним загоном Механікус. Слова були короткі, жести — промовисті, пальці на руків’ях. Переміг протокол: Кустодеси взяли на себе «перший контакт», а марсіани погодилися «забезпечити периметр». У реальності це значило лиш одне: хто перший торкнеться Каеля, той перший матиме доступ до його мозку.

Ордо Єретикус тим часом працював по-іншому. Вони сипали декретами: кожен, хто переховує Сартоса, — співучасник ксеносєресі; кожна громада, де знайдеться бодай слід його біопідпису, — підлягає «очищенню і словом, і вогнем». Їхні проповідники ходили вулицями, і слова про «неповністю людських янголів» розкладалися, як кислота, на прості уми. Натовп сам почав здавати підозрілих, і Каелю довелося тікати від людського страху швидше, ніж від болтерів.