Істина йде у тінь.

Каель Сартос належав до Ордо Ксенос — того ордосу Інквізиції, що здавна вважався найнебезпечнішим і найпохмурішим серед трьох великих гілок. Його життя пройшло серед кривавих зачисток, таємних операцій і безкінечних судів над усім, що мало бодай краплю чужої крові. Він не раз дивився в очі іншим світам — і не раз палив їх до попелу заради збереження чистоти людства. У лавах Ордо Ксенос він мав репутацію мисливця, який не вагається і не питає дозволу, коли постає загроза. Його ім’я шепотіли навіть серед своїх — не зі страху, а з поваги до людини, що вміла знищувати загрозу ще до того, як вона ставала видимою.

Тепер же, коли «Lex Ultima» завершив свій небезпечний шлях і зайняв позицію на високій орбіті Терри, Каель відчував, як під ногами хитається ґрунт. Здавалося, сам Імператор дивиться на нього скляними очима тисячоліть, не впізнаючи колись вірного сина. Ліліт залишалася в стазис-капсулі, занурена у крижані глибини між часом і простором. Її обличчя під тонким шаром світла здавалося чужим і водночас до болю людяним — немов портрет, написаний рукою майстра, який знав, що душа може жити й у крижаному сні.

Каель провів на орбітальній станції кілька днів, чекаючи на виклик до Високого Конклаву Ордо Ксенос. Зазвичай у таких випадках час рахували годинами, та цього разу очікування затягнулося дивно довго. Сигнали з командного вузла приходили сухі й невиразні: «Будьте готові. Очікуйте подальших інструкцій». Кожна нова затримка видавалася Каелю не адміністративною звичкою, а холодним розрахунком.

Він ходив вузькими коридорами станції, спостерігав, як крізь ілюмінатори міряє нескінченність повільне обертання Терри. Сонячні промені, відбиті від хмар планети, різали темряву різкими лезами світла. Зазвичай ці краєвиди наповнювали його спокоєм: ось серце Імперіуму, ось мета всіх його далеких рейдів. Та цього разу навіть рідна планета здавалася йому чужою, немов самі небеса відвернулися.

Нарешті надійшов виклик. Його запросили до Базиліки Кардіан — величезного комплексу з чорного каменю й золота, що височів над хмарами столичного вулика. Зал засідань, до якого його провели, дихав холодною урочистістю: важкі двері із барельєфами інквізиторських печатей, лампи, схожі на замерзлі сонця, ряди кам’яних лав, на яких сиділи сивочолі лорди Ордо Ксенос.

Каель відчув на собі їхні погляди — гострі, як клинки. Він знав кожного з них на ім’я, брав участь у спільних операціях, але тепер у цих очах не було ані товариської пам’яті, ані навіть звичної холодної ввічливості. Лише мовчазна злагодженість, що завжди передує вироку.

Він розпочав доповідь, як вимагав протокол: детальний опис зараження генокрадами на Едемі, дані про варп-аномалію, зникнення зв’язку об’єкту операції з надрозумом. Коли ж перейшов до головного — до одкровення Ліліт про «втрачене сім’я» і зв’язок гено-сімені Астартес із тиранідським надрозумом, — у залі завмер навіть механічний шурхіт сервоченців.

І саме тоді один із настінних воксів спалахнув червоним, різко і без попередження. Металевий голос, позбавлений емоцій, різонув тишу:

— Орбітальний контакт «Lex Ultima» втрачено. Повне знищення сигналу.

Каель на мить втратив дар мови. Усередині нього щось зімкнулося холодним кільцем: не біль — радше відлуння тієї ж тіні у Варпі, що колись охопила корабель. Ліліт… стазис-камера… усе, що могло підтвердити його слова, — зникло.

Він підвів погляд на лордів. Ніхто не здригнувся. Лише головуючий лорд, чий обличчя ховали тіні, промовив рівно й безжально:

— Інквізитор Каель Сартос, ви відсторонені від усіх повноважень Ордо Ксенос за підозрою в ксеноєресі. Здайте інсигній.

Двоє охоронців із болтерами рушили вперед з холодною впевненістю тих, хто виконує наказ без сумнівів. Каель відчув, як інстинкт — той самий, що рятував його в десятках операцій — спонукає його до миттєвої дії.

Каель міцно заплющив очі, коротке слово активатор — і прихований у інсигнії мікроімплант, вибухнув біло-золотим світлом, мов відкрилася сама серцевина Сонця.

Каель вибіг з залу засідань, ще до того як пролунали перші кроки переслідувачів. Сигнал тривоги розітнув тишу, але «ксеноєретик» уже мчав темними пустими коридорами. За декілька поворотів Сартос пірнув у люк технологічного тунелю. Ноги ексінквізитора пам’ятали карту базиліки краще, ніж обличчя своїх батьків: тут він колись навчався, тренувався, будував кар’єру, задавав запитання та давав відповіді, викривав ксеноєретиків, а тепер втікав щоб уникнути викриття самого себе.

Він відчував, як за спиною закриваються автоматичні шлюзи. Сигнали тривоги вили на всіх рівнях, а червоні лампи миготіли, мов криваві серця. Проте Каель біг, ішов, повз, ліз, стрибав упевнено, адже розумів, що гірше вже не буде. Імперіум виховав з нього мисливця — тепер той самий Імперіум оголосив його здобиччю.

Нарешті він дістався до нижніх рівнів, де серед гуркоту ремонтних сервіторів, протікаючих трубопроводів та мотанок кабелів зв’язку ревіння сигналу тривоги зникало в нескінченній темряві імперських катакомб.

Каель не озирався. Він знав: відтепер він — поза законом. Його ім’я занесено в реєстр зрадників, усі канали Ордо Ксенос перекриті. Він більше не інквізитор, він дичина на яку полюють усі, кого раніше він вважав своїми.

Каель знав: знищення «Lex Ultima» не було випадковістю. Хтось у самому серці Імперіуму хотів, щоб Ліліт і її пам’ять рою щезли без сліду. А тепер він — єдиний, хто пам’ятає її слова про втрачене «сім’я», про надрозум, що прагне знову зібрати себе докупи.

Галактика готувалася до чергового вторгнення тиранідів, але для Каеля ця загроза мала тепер інший сенс. Він не був більше просто мисливцем на ксеносів. Він став тінню, носієм істини, що може врятувати людство або прискорити його загибель.