10 - Випадкова Імплантація

Вони йшли пустелею вже кілька днів.bСолівекс не змінювався — він повторювався. Хвиля за хвилею, гряда за грядою, один і той самий горизонт, що ніби навмисне тримав дистанцію. Машина рухалась рівно, стабілізатори згладжували нерівності так, що інколи здавалося: вони стоять, а пісок просто повзе під колесами.

Дрек ішов на поправку. Спершу це було майже непомітно — трохи довші періоди свідомості, рівніше дихання, менше різких спазмів. Потім він почав реагувати на голоси, впізнавати тембр, навіть коротко відповідати жестами. Протез ще був далекий від завершення, але базова інтеграція працювала. Опора була. Баланс — нестабільний, але керований. Ірх не говорив про строки. Він говорив про межі. А це означало, що шанс є.

Рехтар майже весь час проводив у технічному відсіку. Механоїд більше не виглядав як зламаний уламок бою. Він поступово збирався в нову форму — грубішу, важчу, менш елегантну. Рехтар не спрощував конструкцію, навпаки — він ускладнював її там, де це мало сенс. Додаткові підсилювачі, жорсткіші кріплення, обхідні канали живлення, які дозволяли перевантажувати окремі вузли без ризику для всієї системи.

І була пила. Стара, важка, знайдена в ангарі Терикону. Не бойова за призначенням — промислова, для різання броньованих секцій і аварійних проходів. Її зубці були стерті, корпус подряпаний, але двигун працював. Рехтар пам’ятав, як вона звучала — низько, з надривом, так, що метал починав резонувати ще до контакту.

Він намагався змонтувати її на маніпулятор.

— Вона не для цього, — зауважив Ірх, спостерігаючи з порога.  
— Саме тому, — відповів Рехтар, не відволікаючись. — У вулика теж нічого не «для цього».

Він посилював кріплення, переробляв систему охолодження, вбудовував окремий живильний контур. Пила важила більше, ніж штатне озброєння механоїда, але Рехтару було байдуже. Йому потрібен був контактний аргумент. Те, що працює, коли закінчуються дистанції і варіанти.

— Якщо вони знову спробують зупинити нас, — сказав він пізніше, вже вголос, — я хочу, щоб у нас було чим відповісти.

Серін і Кхавел сперечалися. Не постійно, але напруга між ними зростала. Серін наполягав на складних, ламаних маршрутах, що обходили відкриті ділянки, навіть якщо це коштувало днів. Кхавел бачив інше — перевитрату пального, знос ходової, ризик застрягти там, де жодна система не допоможе.

Мор-Каал усе частіше ловив себе на думці, що відсутність тиску з боку вулика — це не полегшення. Це пауза. Час, який дають тому, хто цікавий. А значить, бойовий механоїд може знадобитись раніше, ніж вони хочуть.

Кабіна транспорту жила власним, глухим ритмом. Вібрація йшла крізь броню, крізь кістки, ніби пустеля намацувала їхні внутрішні частоти. За оглядовим екраном — нескінченна жовто-сіра хвиля, розрізана слідами траків, що зникали за спиною майже одразу, наче пісок не хотів пам’ятати їхнього шляху.

Кхавел стояв над тактичним столом, спертий на кулак. Проєкція маршруту тремтіла, накладаючи кілька варіантів траєкторій одна на одну — ламані, обхідні, нелогічні.

— Ми вже втретє відхиляємось, — сказав він нарешті. Голос рівний, але сухий, як пересипаний пісок. — І кожне відхилення з’їдає ресурси. Час, енергію, охолодження. Це не маневр, Серіне.

Серін не відповів одразу. Він сидів ближче до оглядових сенсорів, пальці повільно ковзали по поверхні панелі, ніби він намагався відчути пустелю через метал.

— Прямі маршрути — це спокуса, — сказав він тихо. — Вони завжди здаються правильними. Швидкими. Логічними.

Кхавел криво всміхнувся.

— А хаос, значить, рятує?

Серін підвів голову. В очах — не впевненість, а напружене слухання.

— Хаос зменшує передбачуваність. Вулик не мислить лініями. Він мислить рішеннями.  
— І що? — Кхавел клацнув по проєкції, підсвітивши витрати. — Ми самі себе сповільнюємо. Чим довше ми тут — тим більше він про нас знає.

Серін різко повернувся до столу, пальцем провів по зоні, яку Кхавел відмітив як “безпечну”.

— А чим швидше ми йдемо — тим голосніше ми для нього, — відповів він. — Ти чув, як поводиться пісок, коли ми набираємо темп? Це не просто резонанс. Це відгук.

На мить у кабіні стало чутно лише гул двигунів. Кхавел повільно випрямився.

— Ми не можемо їхати, ніби боїмось власного сліду, — сказав він жорсткіше. — Стояти тут — гірше, ніж рухатись. Він не чекає нас на дорозі, Серіне. Він реагує.

Серін зробив крок ближче, знизив голос.

— Ні. — Він похитав головою. — Він не чекає нас на дорозі. Він чекає там, де ми вирішимо бути розумнішими за нього.

Кхавел мовчав. Погляд знову впав на маршрут — на всі ці обхідні петлі, що виглядали як помилки.

— Ти думаєш, він може це передбачити? — нарешті спитав він.

— Я думаю, — відповів Серін після паузи, — що кожен наш “обережний” вибір — це сигнал. І щоразу, коли ми вирішуємо уникнути небезпеки, ми її… створюємо. Усе, що відбувалось на териконі, та поза межами нього, свідчить лише про те, що наші звичні схеми не працюють.

Тиша зависла важкою плитою. Двигуни працювали стабільно, але в цій стабільності вже не було заспокоєння.

Кхавел нарешті кивнув.

— Добре. — Його голос став холодним. — Тоді ми зменшуємо темп. Але якщо він все одно нас перехопить — це буде на твоїй інтуїції.

Серін повернувся до сенсорів.

— Інтуїція — це просто досвід, який ще не знайшов формули, — сказав він. — А формули вулику ми більше не дамо. Ми маємо бути максимально непередбачувані. Навіть для самих себе.

Транспорт продовжив рух, повільніший, ніж раніше. І пустеля попереду мовчала занадто уважно.

Пустеля не була порожньою. Вона лише вміла так виглядати. Вона тягнулася навколо транспорту рівною, майже ідеальною площиною, ніби хтось навмисно знищив будь-який рельєф, залишивши лише базову форму світу. Пісок лежав шарами — старими й новими, перемішаними, спресованими в дивну, живу масу. Місцями він мав темні прожилки, ніби обвуглені, ніби тут колись щось горіло так довго, що сама земля ввібрала пам’ять про жар.