8 - Інша Форма Гри

Кабіна вантажівки була розділена не на простори, а на стани. Кубрик існував окремо від кокпіту, відсічений герметичними перегородками, глушінням звуків і запахом стерильних сумішей, які не мали нічого спільного з технікою чи паливом. Це був єдиний відсік у всій машині, де метал не домінував — він лише утримував форму.

Ірх з’явився в проході без поспіху. Не в броні чи в робочому оснащенні — лише захисні елементи, вбудовані прямо в тіло, ледь помітні, як і все, що стосувалося медицини крулнарі. Він не дивився на панелі, не оцінював стан машини, ніби простір за його спиною був важливішим за будь-який маршрут.

— Роботу завершено, — сказав він рівно. — Дрек стабільний.

Це прозвучало не як обнадійлива новина і не як звіт. Швидше як фіксація факту, який більше не потребував уваги.

Мор-Каал на мить перевів погляд убік, туди, де за перегородкою залишався кубрик. Він знав, що означає це слово в устах Ірха. Не «врятований». Не «в безпеці». Стабільний — тобто приведений у стан, де тіло знову підпорядковується процесам, а не руйнуванню.

Медицина крулнарі завжди стояла осторонь їхніх інших технологій. Не тому, що була слабшою — навпаки. Вона була чужою навіть для них самих. У той час як техніка розвивалась поступово, через модернізації, заміни, нові сплави й алгоритми, медичні системи залишалися майже незмінними століттями.

Їх не винайшли. Їх успадкували.

Ще на Трувеку, задовго до повстання, одні з господарів не довіряли власним тілам — вони довіряли процесам. Лікування не зводилось до загоєння чи відновлення функції. Воно починалося з повного читання організму: розгортання тканин у часі, моделювання деградації, пошуку точки, де життя ще можна було не зберегти, а перезапустити.

Ірх користувався цими методами без слів і пояснень. Нейроматриці, що не стимулювали, а переписували сигнали. Біологічні фіксатори, які не замінювали пошкоджене, а змушували тіло прийняти втрату як нову норму. Кровообіг, розбитий по сегментах, щоб смерть не могла поширюватися ланцюгом.

Ампутація для цієї медицини не була поразкою. Вона була корекцією конфігурації.

Мор-Каал знав: жодна з їхніх машин, жоден механоїд, жодна система управління не була настільки досконалою, як цей спадок. Бо техніку можна було зупинити, зламати, знеструмити. А ці методи працювали навіть тоді, коли тіло вже не мало права працювати.

— Часу вистачить, — додав Ірх після паузи. — Але не для повного відновлення. Не зараз.

Він не пояснював, що саме це означає. Усі в кабіні й так розуміли: Дрек вижив не завдяки удачі і не завдяки міцності. Він вижив, бо колись давно хтось на Трувеку вирішив, що життя — це не стан, а процес, який можна примусити тривати. І поки вантажівка різала пустелю, ця думка була єдиною, що давала їм відчуття не переваги, а короткої відстрочки.

Ірх не затримався в кокпіті. Він лише на мить перевів погляд на Рехтара — не як лікар на інженера, а як фахівець на іншого фахівця — і коротко кивнув у бік кубрика.

Рехтар зрозумів одразу. Без питань, без уточнень. Він підвівся важко, відчутно кульгаючи — механоїд залишив своє — і пішов слідом вузьким проходом, де метал був ближчим, ніж повітря.

Кубрик зустрів їх рівним, майже неживим світлом. Дрек лежав нерухомо, підвішений у фіксаційній рамці, що тримала тіло не силою, а точністю. Вбудовані в кабіну стабілізаційні системи та гіроскопи працювали настільки злагоджено, що рух майже не відчувався. Вантажівка ковзала вперед рівно й спокійно, ніби йшла по ідеально замерзлій гладіні озера, а не продавлювала під собою розбиту, живу від вібрацій пустельну поверхню. Його броню зняли, залишивши лише ті сегменти, які ще мали сенс. Нижче — порожнеча. Акуратно оброблена, закрита, підконтрольна.

Ірх зупинився збоку, дивлячись не на поранення, а на межі можливого.

— Ампутація остаточна, — сказав він тихо. — Тіло прийняло втрату. Далі — конфігурація. Настільки складна, наскільки дозволяє обстановка.

Він не вимовив слова «протез», але воно висіло в повітрі. Не як обіцянка, а як запит.

Рехтар підійшов ближче. Його погляд ковзнув по з’єднаннях, по лініях доступу, по тому, що Ірх уже підготував. Він не торкався Дрека — ще ні. Спершу він збирав форму в голові.

Рехтар був інженером не за вибором. Він був ним за інерцією роду. Терикон тримався на таких, як його прабатьки. П’ятеро поколінь до нього працювали з несучими системами, сервоприводами, аварійними конфігураціями — не на кресленнях, а в умовах, коли помилка означала обвал сектора. До Терикону його рід був бойовим, але навіть тоді вони лагодили власну броню й зброю самі, не довіряючи це іншим.

Тіло крулнарі для Рехтара ніколи не було «окремим». Воно було ще однією системою. Складною, але чесною.

— Повного функціоналу не буде, — сказав він нарешті. Не як сумнів, а як сухо зафіксований параметр. — Рух буде. Опора буде. Базова синхронізація — теж. Активної броні не ставитиму. Перевантажень не дозволю. Якщо приживеться і тіло прийме — тоді вже перебудуємо.

Ірх кивнув. Саме це він і очікував почути.

— Мені потрібна рука, яку тіло не відкине, — додав лікар. — І яка не вимагатиме обслуговування найближчим часом.

Рехтар коротко видихнув, уже подумки перебираючи вузли, що залишились у вантажівці, у пошкодженому механоїді, у запасах, які вони встигли забрати з ангара. Йому не потрібна була майстерня. Лише матеріал і час.

— Зберу, — сказав він. — Не красиву. Але чесну.

Він уже простягнув руку до кріплень, коли на мить затримався, дивлячись на обличчя Дрека. Той був непритомний, але дихання рівне, стабільне — доказ того, що медицина Ірха зробила своє. Рехтар подумав, що Терикон виховав його не гірше за будь-яку касту. Навчив працювати з тим, що є, і не чекати кращих умов. І якщо цей протез дозволить Дреку бути повноцінним — значить, він буде достатнім.

Усе інше — зайве.

Дрек поворухнувся ледь помітно, ніби тіло ще не вирішило, чи варто повертатися. Один з повік повільно піднявся, відкриваючи каламутний, не сфокусований погляд. Він дивився не на стелю чи на світло — прямо на Рехтара, так, ніби впізнав його ще до того, як усвідомив, де перебуває.