5 - Застарілі Знання

Ірх уже працював, коли Мор-Каал остаточно повернув собі контроль над тілом. Не говорив — дивився, повільно переводячи погляд з одного фрагмента реальності на інший, ніби звіряв їх із тим, що ще залишалося в пам’яті. Його дихання було глибоким, важким, із затримками; легені крулнарі завжди працювали не в ритмі страху, а в ритмі оцінки — що ще живе, а що вже не має сенсу підтримувати.

Доглядач стояв перед ним, трохи збоку, щоб не перекривати поле зору. Його руки рухалися впевнено й стримано, з тією уважністю, яку дає лише досвід доглядача: не поспіх чи холодність — відповідальність за чуже існування. Він оглядав шви біля основи шиї, місця під грудними пластинами, зони, де нервові канали виходили ближче до поверхні. Крулнарі не були крихкими істотами, але їхня сила ніколи не була грубою.

Вони були створені для тиску — каменю, ґрунту, конструкцій, що не пробачають помилок. Низькі, кремезні, з масивною грудною кліткою і короткими, потужними кінцівками, вони тримали рівновагу там, де інші падали. Великі горизонтальні вуха, характерні для крулнарі, ледь рухались, ловлячи відлуння мертвої колонії. Вони не були декоративними — це були сенсори, що колись рятували під землею, а тепер фіксували кожен сторонній резонанс. Очі Мор-каала світилися приглушеним червоним, не агресивно — зосереджено. Світло, яке не лякало, але й не заспокоювало.

Ірх затягнув останній фіксатор і зупинився, оцінюючи Мор-каала ще раз. Світло з його інструментів ковзало по шорсткій шкірі, по старих шрамах від з’єднань, по масивній грудній клітці, де колись жила частина колонії.

— Ти не готовий до руху, — сказав він рівно. — Серце тримається, але тіло ще не синхронізоване. Потрібна важка броня. Вона стабілізує, розподілить навантаження, візьме на себе перший удар.

Мор-каал повільно повернув голову. Великі вуха ледь смикнулися, вловлюючи щось у глибині коридорів — не звук, а його відсутність. Не було звичного фону — того ледве відчутного шуму, який кожен крулнарі носить у собі, навіть коли мовчить. Колонія завжди звучала: не голосами, а присутністю. Тепер же простір був порожній настільки, що ця порожнеча тиснула фізично, ніби хтось вийняв з грудної клітки не орган, а саму ідею підтримки.

— Першого удару може й не бути, — хрипко відповів він. — Тут тепер інакше.

Серін, який мовчки перекладав комплекти спорядження, нарешті підвівся. Легка броня в його руках виглядала майже образливо простою — тонкі сегменти, гнучкі з’єднання, мінімум металу.

— А якщо буде мітка? — кинув він, не дивлячись на Ірха. — Що зробить твоя важка броня, коли тебе помітять?

Ірх напружився.

— Я не бачив жодної істоти, яка—

— Саме тому ти ще живий, — перебив Серін і нарешті подивився на нього. — Ригляк не показується. Він не приходить битися, а залишити слід.

Назва зависла в повітрі, як щось зайве й небажане. Ірх відчув, як легені ледь стиснуло — не від страху, а від усвідомлення прогалини у знаннях.

— Я ніколи не бачив… ригляка — повільно сказав він. 

— І добре, — відповів Серін. — Бо якщо побачиш — буде вже пізно.

Він зробив жест у повітрі, ніби щось повзло.  

— Середній розмір… — Серін говорив не одразу, ніби витягував опис із пам’яті, яку волів би не чіпати. — Метра три–чотири в довжину. Тонкий.

Він підняв руку і провів у повітрі лінію, занадто плавну для живої істоти.

— Хітин напівпрозорий. Усередині — світиться. 

Серін зупинився. Маска ледь здригнулась — фільтри перебудовувались, реагуючи на фантомний запах, якого тут уже не було.

— Черевом, м’язами, мембранами… — продовжив він тихіше. — Усі м’які тканини, які можуть містити слиз, накачані нею по вінця.

Ірх мимоволі відвів погляд убік, ковтаючи сухість у горлі. Йому не потрібно було бачити істоту, щоб уявити її внутрішній тиск, напружені стінки, готові луснути.

— Так ще й… — Серін різко клацнув пальцями, ніби скидав щось липке з рукавиці, — з жорсткими тоненькими крильцями. Як у жуків. Дзижчать тихо. Гидко.

Він на мить замовк, а потім додав уже без емоцій:

— У ваших наукових колах його звуть Сигнатор.

Мор-Каал повільно нахилив голову. Вуха напружилися, розкриваючись ширше — жест зацікавлення і тривоги водночас.

— Він мітить слизом, — Серін продовжив. — Не ранить. Не вбиває. Просто вирішує, куди прийдуть інші.

Ці слова повисли в просторі важче за будь-яку погрозу.

— Слиз світиться там, де ми не бачимо, — додав він. — Пахне так, що фільтри сходять з розуму.

Ірх машинально торкнувся свого респіратора, перевіряючи герметичність, хоча розумом знав — це марно.

— А якщо він потрапляє на броню… — Серін не договорив.

Він лише повільно стиснув кулак.

— …то ти вже не боєць, — закінчив за нього Мор-Каал, глухо.

Серін кивнув.

— Ти — маяк.

У темряві щось ледь чутно потріскувало. Колонія все ще мовчала, але тепер це мовчання було схоже на затамований подих перед наступним кроком Вулика.

Ірх машинально глянув на підготовлений комплект і уявив: товсті плити, щілини, стики. І слиз, що затікає туди, лишаючись назавжди.

— А якщо він потрапить на тіло? — запитав Ірх.

— Тоді ти хоча б маєш шанс скинути все зайве і бігти, — відповів Серін. — У важкій броні ти просто чекатимеш, поки прийдуть ті, для кого він працює.

Мор-Каал слухав мовчки. Його очі спалахнули трохи яскравіше — не від злості, а від рішення.

— Колонія вже заплатила часом, — сказав він. — Якщо мене помітять, я не маю права стати точкою збору.  
— Важка броня — це труна. Я маю рухатись.

Ірх стиснув щелепи. Йому не подобалось це рішення. Воно було правильним не з точки зору медицини, а з точки зору виживання.

— Легка броня не пробачає помилок, — сухо сказав він.

— А ригляк не дає другого шансу, — відповів Серін.

Трійка стояла в напівтемряві кімнати пам’яті — низькі, кремезні постаті серед обірваних кабелів і мертвих портів. Крулнарі не були створені для втечі, але вони вміли виживати в середовищі, яке давно перестало бути їхнім. Вони стояли мовчки, слухаючи мертву колонію. Десь у глибині щось ледь чутно зашипіло — не звук, а спогад про нього.