4 - Брак Утилізації

Механічна зупинка прийшла першою. Не як катастрофа — як втома конструкції. Колонія ще жила, але її рухи стали важкими, неточними. Коридори більше не підлаштовувалися під крок. Плити під ногами відповідали із затримкою, ніби хтось вручну перекидав важелі десь у глибині. Гул став нерівним, уривчастим, з провалами, від яких у вухах виникало болюче відчуття пустоти.

Ірх ішов у групі. Шестеро крулнарі рухалися щільно, майже торкаючись одне одного плечима. Не з бойової дисципліни — з інстинкту. Коли колонія починає спотикатися, краще не бути окремим елементом. Світло ще працювало, але тьмяно, аварійні лінії вже просвічували крізь основне освітлення, накладаючись, збиваючи глибину простору.

Крулнарі доглядач слухав. Його вуха вловлювали різницю між нормальним тріском охолодження і тим, що з’явилося тепер: сухі, нехарактерні звуки, ніби щось усередині конструкцій більше не узгоджувало власний рух. Легені фіксували повітря — воно було важче, насичене залишковими домішками, які зазвичай одразу фільтрувалися.

— Я перевірю бічний вузол, — сказав Ірх.

Він не просив. Просто повідомив. Доглядачі так говорили завжди. Якщо є шанс, що десь хтось ще дихає — його треба використати, навіть коли система вже починає валитися. Один із групи коротко кивнув. Інший нервово сіпнув вухом. Ніхто не зупиняв.

Ірх звернув у приміщення технічного типу — невелике, призначене для тимчасового розміщення носіїв пам’яті та аварійних капсул. Світло тут було слабшим, але ще стабільним. Панелі мовчали, проте ще не були мертвими. Метал відгукувався на дотик, зберігаючи тепло колонії.

Він не встиг перевірити другий сектор. Зупинка систем прийшла різко. Без попередження, без поступовості — як відсічення нерву. Світло згасло одночасно, скрізь. Просто зникло, залишивши після себе темряву, що одразу набула об’єму.

Двері за спиною Ірха зійшлися. Цього разу — не як механізм, а як вирок. Метал ударив у метал, стиковка зникла в корпусі, залишивши суцільну поверхню без шва, без доступу, без логіки відкриття. Не закриті — поховані. Повітря здригнулося від удару, і на мить Ірх відчув, як тиск у приміщенні змінюється, ніби сама колонія зробила останній судомний видих.

— Ірх! — голос з того боку був глухий, спотворений, але живий.  
— Системи лягли!  
— Там… там щось є—

Крик урвався не на піку, а на вдиху. Це було найгірше. Не звук болю, а обірваний намір говорити далі.

Ірх не рушив з місця. Він стояв, притиснувши долоню до металу, що ще кілька секунд тому був проходом. Під пальцями корпус ледь вібрував — не від роботи систем, а від чогось іншого. Глухі, нерівні поштовхи, мов удари зсередини грудної клітки. Там, за дверима, ще було рухливо. Не організовано. Не координовано. Але не порожньо.

Він слухав.  
Крулнарі не довіряли очам у темряві — вони довіряли повітрю.

Повітря за дверима було важке. Воно не текло, не вирівнювалося. Воно ніби застигло, затиснуте між стінами, і в цій застиглості відчувалася напруга — як у приміщенні, де щось щойно прокинулося і ще не зрозуміло, куди йому рухатись. Ірх уловив ледь чутний скрегіт, надто нерівний для механіки і надто ритмічний для випадковості. Не звук атаки — звук пошуку.

За дверима щось було не одне. І не те, що кричить.

Ірх відступив на крок. Не швидко. Не різко. Так, як відходять від пацієнта, у якого щойно зупинилось серце, але тіло ще не прийняло цього факту. Колонія більше не думала. Вона не розподіляла ресурси, не передавала сигнали, не попереджала. Вона була тілом без нервової системи — і в такому тілі будь-що могло рухатись без дозволу.

Темрява навколо була повною. Аварійні лінії не загорілися. Жоден резерв не підхопив функцію світла. Ніщо не клацнуло, не класифікувало ситуацію, не поставило її в чергу. Простір більше не мав господаря.

Ірх залишився наодинці з тим, що не встигло перейти в режим мертвого. Доглядач повільно опустив руки. Його сенсори почали працювати на межі: вуха ловили найменші зсуви повітря, легені аналізували простір, очі намагалися зібрати форму з відсутності світла. Він був один. Без зброї. Відрізаний.

І тепер, у цій тиші, він уперше відчув не просто страх. Він відчув, що щось отримало простір, у якому більше ніхто не контролює правила. 

Ірх ішов, поки коридор не зламався. Не обірвався різко — застарів. Світло тут уже не підтримувалося автоматикою, а доживало власний ресурс, тьмяніючи до кольору старої кістки. Обшивка була подряпана, місцями здерта до голого металу, а сам простір здавався щільнішим, важчим, ніби колонія в цьому місці пам’ятала інші часи й не встигла оновитися разом з рештою себе.

Технічна шахта відкрилася збоку — вузька, вертикальна, перекрита решіткою з темного сплаву, грубого, майже примітивного. Жодних сигнатур, жодних світлових маркерів, лише матова поверхня, що не відбивала навіть аварійне сяйво. Ірх торкнувся металу кінчиками пальців — холодного, сухого, байдужого. Це був старий матеріал, з епохи, коли виживання ще не намагалися зробити зручним.

Він зняв фіксатор і протиснувся всередину. Шахта прийняла його неохоче. Плечі вперлися в ребра конструкції, броня тихо шкребнула по решітці, і цей звук здався Ірху надто гучним у тиші, що стояла навколо. Повітря тут було іншим — застояним, з присмаком пилу, мастила і старої ізоляції, але в ньому не було тієї порожнечі, яку він відчував у відкритих коридорах. Тут давно ніхто не дихав. І це робило місце безпечнішим.

Він рухався повільно, по одному сегменту, притискаючи тіло до стін, намагаючись зменшити власний об’єм. Доглядачів учили працювати з тілом — чужим і своїм. Ірх знав, як заспокоїти серце, як зробити вдих коротшим, як розподілити напругу так, щоб м’язи не зрадили тремтінням.

Перший звук він почув знизу. Не кроки — тертя. Важке, ритмічне, ніби щось тягнуло за собою надлишок матерії, не намагаючись бути акуратним. Повітря під шахтою повільно зрушилося, і легені Ірха одразу відреагували, попереджаючи про рух маси.