1 - Колонія Привид

Колонія КРХ-03 "Терикон" вмирала без істерики — не вибухала і не захлиналася сиренами, бо ті згоріли ще раніше, а гасла повільно, шар за шаром, як тіло, що втратило кров і ще не усвідомило цього. Системи працювали за інерцією, світло з’являлося там, де його давно не чекали, а повітря під куполом ради було перенасичене металом і пилом, настільки, що навіть найгрубіші фільтри не могли приховати його неправильність. Для крулнарі це відчувалося миттєво: їхні легені не були м’якими й гнучкими, як у людей, вони зчитували не лише склад газів, а й загальний стан простору. Колонія дихала ривками, через тріщини, ніби намагалася втримати форму, яка вже розсипалася зсередини.

Крулнарі не любили простору. Вони народилися під землею, серед каменю й техніки, де кожен метр виборювали потом і кров’ю, і тому зала ради ніколи не була величною. Вона була функціональною — з низькою стелею, масивними опорами, кабелями, вшитими прямо в камінь, і світлом, яке з’являлося лише там, де потрібно було працювати. Тут не шукали піднесення, лише рішення.

Старійшина сидів за столом із чорного сплаву, який пам’ятав перші декади колонії, ще до того, як Терикон стала системою, а не притулком. Він був нижчим за людину, кремезним, із широкими плечима й грудною кліткою, надто масивною для такого зросту, і його броня не виглядала окремою річчю — вона була продовженням тіла, зношеною, подряпаною, з десятками слідів від минулих конфліктів. Крулнарі не знімали броню, навіть коли світ ставав безпечним, а зараз небезпечним був увесь світ одразу.

Широкі вуха, витягнуті вбік, як у пустельної істоти, ледь тремтіли, реагуючи не на звук, а на зміну тиску. Колонія змінювалася, і тіло старійшини відчувало це раніше, ніж будь-який прилад. Навколо столу стояли порожні крісла — шість каст мали тут голос, але тепер голосу не було ні в кого, і тиша між цими місцями була густішою за повітря.

Старійшина не дивився на них. Його погляд був спрямований униз, на червоні аварійні лінії, що все ще намагалися виконувати свою функцію й вести до евакуаційних вузлів. Проте ці маршрути давно втратили сенс. Вулики не руйнували дороги — вони переписували сам простір, змушуючи знайомі шляхи приводити не туди, де ще можна було вижити.

Зв’язок мовчав не з перебоями й не з шумом, а так, ніби його ніколи не існувало. Це була чиста, неприродна тиша, і саме вона змусила старійшину підняти голову, коли він відчув зміну — не рух і не звук, а сторонню присутність, холодну й порожню, таку, що не залишала жодного відбитку в знайомих сенсорах.

У проході, де мала бути закрита гермоперегородка, стояла істота.

Вона не була схожа на жодну з форм вулика, з якими крулнарі воювали останні декілька місяців. Ті створіння були масовими, грубими, призначеними для тиску й пожирання, тоді як ця форма виглядала тоншою, неприродно зібраною, немов результат тривалого відбору й виправлення помилок. Її тіло складалося з темної, майже матової тканини, з якої стирчали шипи, схожі на кістки, що виросли назовні, а очі світилися рівно й постійно — не як погляд, а як безперервний процес.

Старійшина не здригнувся. Крулнарі не були схильні до паніки, їхня нервова система працювала глибше й повільніше, але всередині щось стислося — знайоме відчуття, яке виникає, коли тіло зустрічає те, для чого не має готової відповіді.

— Інфільтратор… — тихо промовив він, активуючи загальний канал, хоча вже знав, що слова підуть у порожнечу.

Істота не рухалася, лише сенсорні шипи вздовж її спини ледь здригнулися, ніби відгукнулися не на звук, а на сам факт мовлення. Вона не слухала — вона зчитувала. Коли старійшина підвівся, броня важко змістилася разом із ним, і в цьому русі було видно його вік: він прожив довше, ніж планувалося для його покоління, але тіло ще трималося, бо крулнарі старіли не поступово, а різко, без попередження.

Він зробив крок уперед, і істота не пішла назустріч, лише змінила положення, перекривши центральну вісь зали — не як солдат, а як межа, яку неможливо обійти. Повітря стало густішим, внутрішні фільтри зафіксували аномалію, що не була ні хімічною, ні біологічною, а радше схожою на тиск інформації. Колонія більше не належала собі.

— Колонія втрачена, — промовив старійшина вже не в офіційний канал, а в старий резервний, яким користувалися лише в найгірших випадках. — Усім кастам. Не тримати формацію. Рухатись розрізнено. Забути вузли. Забути імена.

Це було страшніше за наказ на відступ, бо означало дозвіл виживати як завгодно.

Істота рушила, не кроком і не стрибком, а з’явившись ближче, порушивши дистанцію, яку крулнарі вважали безпечною. Старійшина зреагував миттєво — інстинкти ще працювали, і він устиг підняти енергозброю та вистрілити. Промінь пробив груди істоти, вирвав шмат темної тканини, але не викликав ні болю, ні зупинки; шипи вздовж її тіла розкрилися, утворивши складну, живу структуру, що пульсувала у відповідь.

Другого пострілу не було. Кігті увійшли під броню не ламаючи її, а знаходячи слабке місце — там, де пластини з’єднувалися і де навіть найкраща інженерія мусила залишати зазор. Болі майже не було, лише розуміння, коли очі істоти опинилися зовсім близько, і вона не дивилася на нього, а проходила крізь нього, зчитуючи пам’ять, досвід, маршрути й страхи, усе, що могло бути корисним.

Старійшина видихнув повільно, так, як дихали крулнарі, коли приймали кінець. Коли його тіло впало, істота відступила без поспіху — вона вже отримала потрібне. За кілька секунд у залі знову запанувала тиша, і десь глибоко в мережі, серед мертвих вузлів і зруйнованих каналів, прорвався короткий, обривчастий сигнал без імені:  
“…не чекайте. КРХ-03 — тінь. Хто чує — не повертайтесь.”

Колонія більше не була домом. Вона стала пасткою.

КРХ-03 "Терикон" після повної перебудови не була простою колонією. Приклад системного інженерного божевілля на перший погляд. Вона була рухомою масою каменю, металу й волі, повільною багатошаровою машиною, що тягнула на собі життя тисяч крулнарі крізь пустелі Солівексу. Її корпус складався з каскадів броньованих модулів, нашарованих один на один, наче геологічні пласти, кожен із власним призначенням, власним ритмом і власною історією зношення. Антени, вежі, сенсорні шпилі стирчали в небо, як зламані списи, постійно скануючи горизонт — не з цікавості, а з необхідності.