Епілог

Марина й Максим сиділи в кімнаті, де тепер панувала незвична тиша.

Після кількох годин хаосу, криків і гуркоту ця тиша здавалася майже неможливою.

На підлозі лежало тіло Аліси Воронцової.

Поруч стояла Марта.

Відьма виглядала виснаженою. На її обличчі проступила втома, волосся розтріпалося, одяг був забруднений пилом і кіптявою. Але в очах усе ще залишалася гордість людини, яка подолала те, чого не мав витримати ніхто.

Марта подивилася на Марину.

— Не розумію, що може змінити ранок, — втомлено промовила вона.

Марина звела на неї сонний погляд.

— Багато чого.

Сонячний промінь пробився крізь вікно.

Він ковзнув по підлозі.

Повільно пройшов крізь кімнату.

І торкнувся Аліси.

Спочатку здавалося, що нічого не сталося.

А потім тіло Воронцової спалахнуло.

Яскраве полум’я миттєво охопило її з ніг до голови.

— Що?.. — видихнув Максим.

Ніхто не встиг нічого зробити.

Вогонь не поширювався кімнатою.

Не торкався меблів.

Не обпалював тих, хто стояв поруч.

Він просто горів.

Горіло тіло Аліси.

Яскраво.

Неприродно яскраво.

Марта завмерла.

Марина лише спокійно спостерігала за тим, що відбувалося.

За кілька хвилин полум’я згасло.

На тому місці, де ще недавно лежала Аліса Воронцова, залишилася лише невелика жменька попелу.

Усі мовчали.

Марта не відводила погляду від підлоги.

А потім попіл ворухнувся.

Спочатку ледь помітно.

Кілька сірих крупинок піднялися в повітря.

Закружляли.

Наче їх підхопив невидимий вітер.

І раптом із самої середини попелу з’явилися два вогняні крила.

Марта зробила крок назад.

Із попелу почала здійматися голова величезного птаха.

Потім шия.

Могутнє тіло.

Крила розправилися на всю широчінь.

А за птахом спалахнув довгий вогняний хвіст.

Полум’я переливалося по пір’ю, не завдаючи йому жодної шкоди.

Величезний птах повністю вибрався з попелу.

Марта дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Вона... фенікс, — приголомшено промовила відьма.

Марина всміхнулася й повільно підвелася зі стільця.

Вогняний птах змахнув крилами.

Попіл здійнявся вгору.

Ще один помах.

Він закружляв під стелею.

Третій.

І попіл почав повільно опускатися вниз, огортаючи полум’я й приховуючи несподівану гостю.

Вогняний птах зник.

А на тому місці, де він щойно перебував, знову лежало тіло Аліси Воронцової.

Тільки тепер воно було живим.

Аліса різко скочила на ноги й судомно схопилася за груди.

Вона важко дихала.

Кілька секунд дівчина просто стояла, не розуміючи, що відбувається.

Одяг усе ще був укритий кров’ю.

Але рани не було.

Жодного сліду від кулі.

Жодного шраму.

Аліса подивилася на свої руки.

Потім — на тих, хто стояв навколо.

Її погляд зупинився на Марині.

Та усміхнулася.

— Тепер ти знаєш, хто ти.

Аліса нічого не відповіла.

Марина попрямувала до виходу.

— А мені час додому.

— Зачекай.

Голос Марти змусив її зупинитися.

Марина обернулася.

— Те, що вона говорила про світи... правда?

Дівчина затрималася лише на мить.

Потім ствердно кивнула.

— Правда.

Марта мовчала.

— Ви багато чого не знаєте про світ, у якому живете, — продовжила Марина. — І про те, з чим боретеся, вважаючи це небезпечним.

Марина зробила кілька кроків до дверей, але зупинилася.

— Ви вважаєте, що світів усього п’ять?

На її губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Помиляєтеся.

Марта насупилася.

— Кассандра була у тридцяти семи світах, — продовжила Марина. — А на Поляні Єдності в Естріті стоїть тисяча сімдесят вісім дзеркал, що відкривають шляхи до різних світів.

Максим здивовано округлив очі.

Навіть він тепер розумів: ця правда повністю змінює все, у що відьми, вампіри та перевертні вірили весь цей час.

— Ксархи підтримують зв’язок із більшістю цих світів, — сказала Марина. — Але не з вами.

Вона ненадовго замовкла.

— Бо ви прагнете руйнування, а не творення.

Марта хотіла щось заперечити, але Марина продовжила:

— На жаль, як і наш світ.

У її голосі вперше прозвучала не насмішка, а легкий смуток.

— Нам є чого в них повчитися.

Марина взялася за ручку дверей.

— І я справді сподіваюся, що з часом вони почнуть спілкуватися і з нами.

Вона відчинила двері.

Надворі вже настав ранок.

Сонячне світло заливало подвір’я, на якому більше не залишилося зелені.

Марина вийшла з будинку Вартових і попрямувала до виходу з території, думаючи лише про одне: як тепер дістатися додому.

А Марта, Аліса й Максим залишилися стояти в кімнаті.

Вони мовчали.

Кожен прокручував у голові почуті слова.

Тридцять сім світів.

Тисяча сімдесят вісім дзеркал.

Ксархи.

Естріта.

Інші народи.

Інші цивілізації.

Інші дороги, про існування яких вони навіть не підозрювали.

Усе, у що вони вірили раніше, раптом виявилося лише маленькою частиною величезного світу.

Світу, який увесь цей час був поруч.

Просто вони не знали, куди дивитися.

А за вікном, назустріч новому дню, йшла Марина.

І десь далеко, по той бік звичної реальності, Кассандра вже вирушила на пошуки Діббуки у світі Безодні.