Розділ 52

Кассандру привезли до особняка в Конча-Заспі й одразу відвели до вузлового центру.

Важкі двері за її спиною зачинилися майже безшумно, але клацання замка чомусь прозвучало особливо гучно в тиші, що огорнула кімнату.

Її посадили на масивний дубовий стілець у самому центрі похмурого приміщення. Навколо, немов невидима павутина, тяглися лінії захисних символів. Десь у їхній глибині час від часу спалахували тьмяні відблиски магії.

Марта, віддаючи останні краплі сил, поверх міцних прядив’яних мотузок наклала сітку зі складних відьомських рун, що пульсували темно-фіолетовим світлом.

Кожна руна відгукувалася на її дотик ледь чутним гудінням.

Марта важко дихала. Пальці тремтіли, скронями стікали краплі холодного поту, а обличчя за кілька хвилин стало майже сірим від утоми.

Але вона не зупинялася.

Вона відчайдушно сподівалася, що ця магія утримає давню сутність у тілі Марини доти, доки не мине Повня у трьох світах.

Дванадцять годин.

Рівно дванадцять годин, протягом яких межі між світами стоншаться майже до прозорості, а слуги Безодні вкотре спробують прорватися до світів, що їх охороняють Вартові.

Лише одна ніч.

Сили Марти були майже на межі, але вона знала: потрібно вистояти.

За будь-яку ціну.

Тільки переживши цю ніч, вони зможуть переправити Кассандру до світу відьом і вампірів, щоб остаточно вирішити її долю. Там уже стане зрозуміло, що робити з давньою сутністю, яка опинилася в людському тілі.

Але спочатку потрібно було просто вижити.

Сама Кассандра здавалася цілком відстороненою від того, що відбувалося навколо.

Ще під час поїздки Аліса Воронцова неодноразово намагалася розговорити полонянку. Обережно ставила запитання, пробувала перевести розмову на події в будинку Тамари, навіть намагалася зрозуміти, що Кассандра думає про все це.

Але Кассандра мовчала.

Не тому, що їй не було чого сказати.

Зовсім ні.

Просто вона не бачила сенсу втручатися в їхню метушню.

Вони метушилися, споруджували захист, готувалися до битви, зв’язували її, наче мотузки могли зупинити того, кого вони навіть не здатні були зрозуміти.

А Кассандра дивилася на все це збоку.

Майже байдуже.

Майже.

Після подій у будинку Тамари перед очима Кассандри знову й знову поставав той п’ятирічний хлопчик, який щосили притискався до ноги Олега.

Маленькі пальці, що вчепилися в тканину його штанів.

Переляканий погляд.

Беззахисність, яку неможливо було не впізнати.

І разом із цим образом із найглибших закутків пам’яті знову виринав далекий, давно похований день.

День, який Кассандра стільки років намагалася не згадувати.

День, коли через власну недосвідченість вона дозволила новонародженому діббуку прослизнути в несподівано відкритий портал.

Усього одна помилка.

Один неправильний розрахунок.

Одна мить, що змінила все її життя.

За цей проступок її відправили на пошуки.

І шлях додому для неї був закритий доти, доки вона не знайде його — дитину, яка вислизнула в чужий світ.

У цій реальності минуло шістдесят років.

Шістдесят років безнадійних, виснажливих пошуків.

І вона так і не знайшла його.

Хлопчик зі Звиняча торкнувся краю цієї старої, здавалося б, загоєної рани.

Але під тонкою скоринкою вона все ще гноїлася.

По блідій щоці Марини повільно скотилася самотня сльоза, залишивши після себе вологу доріжку.

— Що, плачеш? — пролунав різкий голос Максима Барсова, натягнутий, мов струна.

Слідчий сидів біля стіни, не зводячи очей із полонянки. У напружених пальцях він стискав пістолет, знятий із запобіжника.

— Страшно?

Кассандра навіть не удостоїла його поворотом голови.

У її мовчанні було щось таке, що змусило Максима на мить ще сильніше стиснути руків’я зброї.

Вона так само проігнорувала Інґрід, яка підійшла й мовчки простягнула їй кухоль холодної води.

Кассандра лише раз поглянула на воду.

Сил у неї залишалося небагато, але приймати допомогу від Вартових вона не збиралася.

Ні воду.

Ні співчуття.

Ні милість.

Вочевидь, ця глуха, крижана відстороненість надто виразно відбилася на її обличчі, бо Аліса, уважно спостерігаючи за полонянкою, тихо промовила:

— Вона... схоже, нічого від вас не хоче брати.

— З чого ти це взяла? — здивовано перепитала Інґрід, обернувшись до журналістки.

Аліса лише невизначено знизала плечима.

Потім зробила крок уперед і зазирнула Кассандрі просто в застиглі очі.

— Я ж права?

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Потім Кассандра ледь помітно, неохоче кивнула.

— Чому? — продовжила розпитувати Воронцова, відчуваючи, що за цим мовчанням ховається щось значно страшніше за звичайну злість.

Кассандра повільно перевела на неї погляд.

— А ти хіба не знаєш?

У голосі не було злості.

Лише втома.

Та, зустрівши розгублений погляд журналістки, Кассандра після короткої паузи тихо додала:

— Хоча... мабуть, іще ні.

Аліса помовчала.

Потім обережно опустилася на край стільця навпроти.

— Розкажи, будь ласка. Я справді не знаю. Але хочу зрозуміти.

Кассандра довго дивилася на Воронцову.

Вивчала.

Мовчала.

Наче намагалася побачити не її обличчя, а те, що ховалося глибоко всередині.

А потім промовила з глибокою, виснажливою гіркотою:

— Вони гублять ваш світ.

Коротка пауза.

— І свій — теж.

Інґрід різко випросталася.

— Що ти верзеш?!

Кассандра повільно звела на вампірку важкий, гнітючий погляд.

— Повня трьох світів... Ваші «священні» битви з посланцями Ноктаріуму... Ви раз по раз перешкоджаєте їм виконувати свою роботу.

— Яку ще роботу? — не витримала Аліса.

Кассандра перевела на неї погляд.