Розділ 48

Будинок не впадав у вічі — він немовби вріс у високий, укритий мохом пагорб серед велетенських сосен із темно-фіолетовою корою. Складений із товстих, потемнілих від часу колод, зруб здавався природною частиною самого лісу, наче стояв тут не десятки й навіть не сотні років, а з'явився разом із першими деревами.

Масивний дах суцільно вкривав густий смарагдовий мох і опала хвоя — довгі, майже сріблясті голки м'яким шаром лежали на схилах.

До низького ґанку вела вузька стежка, вимощена пласкими валунами. Обабіч неї густо росли дивні квіти: на тонких, майже прозорих стеблах погойдувалися бутони, схожі на глибокі чаші з блідої порцеляни. Їхні пелюстки повільно пульсували ледь помітним блакитним сяйвом, наче квіти дихали в такт із самим лісом. Вони уловлювали будь-який рух і невідворотно приковували до себе погляд.

Марта впевнено рухалася вперед, не звертаючи уваги на їхнє заворожливе сяйво. Вона на повні груди вдихала знайомий із дитинства аромат чаклунського лісу — запах вологого моху, хвої, смоли й чогось ледь уловимого, чого неможливо було зустріти у світі людей.

Для неї цей запах означав дім.

Спокій.

І водночас — силу, якої зараз так не вистачало.

Високо в кронах лунав незвичний спів. Це були не звичні лісові птахи, а чисті, переливчасті рулади, схожі на передзвін кришталевих дзвіночків і тихий, вібруючий струнний гул. Звуки то розчинялися поміж дерев, то раптово ставали гучнішими, і легке тремтіння відлунювало просто в грудях.

Із високої цегляної труби до крон тягнулася тонка сизувата цівка диму з ароматом сухої смоли та ялівцю.

У невеликих вікнах із важкими різьбленими віконницями жевріло рівне бурштинове світло. Надворі ще не стемніло, але Северина любила живе полум'я та м'яке сяйво, яке воно дарувало оселі. У його теплому світлі навіть найтривожніші думки на короткий час здавалися не такими важкими.

Марта піднялася на ґанок й постукала у масивну стулку дверей.

— Заходь! — долинуло зсередини.

Відьма потягнула двері на себе й переступила поріг.

***

Щойно Марта переступила поріг, Северина звела на неї важкий, уважний погляд.

Вона не поставила жодного запитання.

Одного побіжного погляду господині дому вистачило, щоб зрозуміти все без зайвих слів.

Вони не впоралися.

Кассандра вирвалася.

На обличчі Марти ще залишалися сліди втоми, одяг зберігав на собі сліди недавньої дороги, а в погляді читалося те, чого неможливо було приховати жодними словами.

Северина повільно поставила чашку на стіл.

— Сідай, — кивнула вона на глибоке крісло біля печі.

Марта опустилася в крісло.

Северина налила з пузатого глиняного чайника густий, запашний відвар, від якого здіймалася пара, а в повітрі розливався аромат чебрецю й терпкої смоли, і простягнула чашу Марті.

Наполегливий жест не терпів заперечень.

Спочатку випий.

Потім говори.

Марта пригубила гарячий напій. Тепло розлилося тілом, трохи вгамовуючи втому, але тривога нікуди не зникла.

Вона почала розповідати.

Без приховувань, у найдрібніших подробицях — від фатальної сутички в дачному селищі до кожного кроку, зробленого ними в тому світі. Вона не пропустила нічого, що могло виявитися важливим: ні зустрічі, ні битви, ні появи Ксарха.

Северина слухала мовчки, не перебиваючи.

Лише її обличчя поступово ставало дедалі напруженішим.

Іноді вона ледь помітно хмурилася, іноді переводила погляд на вогонь, немов намагалася знайти відповідь серед танцюючих язиків полум'я. У її очах відбивалося золото печі.

Коли розповідь Марти підійшла до кінця, в будинку запанувала важка, дзвінка тиша.

Дві відьми довго сиділи мовчки, дивлячись, як у печі тихо танцює вогонь, пожираючи сухі соснові поліна.

Надворі шелестіли гілки.

Десь високо в кронах знову пролунала дивна мелодія.

Але всередині будинку ніхто не вимовляв ані слова.

Нарешті Северина порушила мовчання.

— Ти хочеш допомоги? — тихо, але твердо запитала вона.

Марта опустила погляд на чашу у своїх руках.

— Саме по неї я й прийшла.

Северина деякий час дивилася на неї.

— Ти ж розумієш, що наближається повня одразу у трьох світах. Межа між ними слабшає з кожною годиною, і скоро Врата Безодні знову відчиняться.

Вона зробила коротку паузу.

— Нам доведеться битися, щоб захистити наш дім.

— А нам доведеться битися там, — із натиском промовила Марта, звівши очі на старшу відьму, — щоб захистити людей.

У її голосі з'явилася твердість.

— Але спочатку потрібно зупинити Ксарха. Самі ми не впораємося. Дай мені ще трьох відьом. Ми постараємося з усім розібратися до того, як межі остаточно відкриються.

Северина глибоко вдихнула.

Вона чудово розуміла, про що просить Марта.

— Ти ж розумієш, що нам потрібна кожна відьма для майбутньої битви?

— Знаю, — кивнула Марта. — Але тими силами, які ми маємо зараз, нам його не взяти.

Вона поставила чашу на стіл.

— Вампіри й перевертні добре впораються в бою з Церберами та Сфінксами. А щоб полонити Ксарха, мені потрібні відьми. У нас, імовірно, останній шанс його схопити.

Марта на мить замовкла.

А потім продовжила:

— Ми просто не маємо права його втратити.

Северина завмерла.

Вона не відповіла одразу, наче зважувала не лише слова Марти, а й наслідки власного рішення.

Відправити трьох відьом означало послабити власний захист.

Відмовити — означало, ймовірно, втратити Ксарха.

І якщо Марта мала рацію, другого шансу справді могло не бути.

На обличчі Северини промайнула тінь нелегкого рішення.

— Гаразд, — нарешті промовила вона. — Буде тобі допомога.

Марта ледь помітно видихнула.

Але Северина одразу додала:

— І сподіваюся, мені не доведеться шкодувати про свій вибір. Чекай біля порталу. Я пришлю тобі двох відьом.

Марта хотіла заперечити.

Трьох.

Вона просила трьох.

Але Северина вже підняла руку, не дозволяючи їй сперечатися.