Розділ 46

Кассандра розплющила очі саме в ту мить, коли Місяць визирнув з-за рваних хмар, заливши вітальню холодним сріблястим світлом.

Кілька секунд вона лежала нерухомо, не зводячи погляду зі стелі.

Тіло здавалося чужим.

Важким.

Неповоротким.

Наче кожен м’яз належав не їй, а тепер вимагав окремого зусилля, щоб змусити його рухатися.

Але Кассандра вже відчувала — відпочинку було вдосталь.

Вона повільно підвелася з дивана.

У кімнаті панувала тиша.

Лише за щільно зачиненими вікнами вітер час від часу ворушив гілки дерев, і їхні тіні ковзали по стелі, нагадуючи довгі чорні пальці.

Кассандра підійшла до великого дзеркала в старовинній рамі.

На мить затримала погляд на власному відображенні.

Точніше — на відображенні Стаса.

Її новій тимчасовій оболонці.

У глибині дзеркала на неї дивилося знайоме чоловіче обличчя.

Але тепер у ньому було щось таке, чого раніше ніколи не існувало.

Холодна нерухомість погляду.

Повна відсутність людських емоцій.

І ледь помітна напруга, що видавала силу, якої у звичайної людини просто не могло бути.

Кассандра побіжно глянула на Марину, яка сиділа в кріслі.

Та весь цей час мовчала.

Ніби чекала наказу.

Кассандра замислилася лише на мить.

Потім промовила вустами Стаса:

— Ти підеш зі мною.

Марина підняла голову.

— Я впевнена, що вартові спробують схопити мене найближчим часом, — продовжила Кассандра. — Тому мені знадобиться твоя допомога.

Вона замовкла на мить.

— Перебування в моєму світі дасть тобі силу. Ненадовго, але дасть. Я сподіваюся, цього вистачить, щоб знайти останнього причетного до загибелі моєї оболонки...

На мить у голосі Стаса прозвучала ледь уловима жорсткість.

— І доставити його на справедливий суд.

Марина нічого не відповіла.

Лише повільно підвелася з крісла.

Її рухи були спокійними й майже механічними.

Марина зробила крок до Стаса.

Потім ще один.

Зупинившись перед дзеркалом, вона подивилася на власне відображення.

Кассандра піднесла руку й притиснула долоню Стаса до холодної поверхні дзеркала.

Скло відгукнулося крижаним дотиком.

Спочатку нічого не сталося.

Кассандра заплющила очі.

Зробила глибокий вдих.

І почала шепотіти.

З вуст Стаса один за одним зривалися різкі, шиплячі звуки.

Незвичні для людського слуху.

Це була вже не людська мова.

Швидше — послідовність звуків, яким сам простір навколо немов не бажав підкорятися.

Повітря в кімнаті почало ставати важчим.

Густішим.

Ніби невидима сила повільно наповнювала собою кожен сантиметр простору.

Але поверхня дзеркала залишалася нерухомою.

Кассандра не зупинялася.

Промовляла слова знову.

І знову.

І знову.

Перша спроба.

Нічого.

Друга.

Лише легке тремтіння пробігло по склу.

Третя.

Дзеркало на мить потемніло, але майже одразу повернулося до свого звичного вигляду.

Кассандра стиснула зуби.

Почала спочатку.

Ще раз.

І ще.

З кожною новою спробою напруга в тілі Стаса зростала.

На скронях виступив піт.

Спочатку окремими краплями.

Потім тонкими струмками він почав стікати по шкірі.

Пальці, притиснуті до дзеркала, затремтіли.

М’язи передпліччя напружилися до болю.

Але Кассандра не зупинялася.

Вона знала: якщо зараз припинити, доведеться починати все спочатку.

Десята спроба.

П’ятнадцята.

Двадцята.

Голос ставав хрипким.

Дихання — важким і уривчастим.

Тіло Стаса вже не слухалося так легко, як на початку.

Марина мовчки спостерігала за тим, що відбувалося.

Вона бачила, як краплі поту падають на підлогу.

Як тремтять пальці.

Як напружуються плечі.

Але обличчя Стаса залишалося нерухомим.

Наче біль і втома більше не мали жодного значення.

Тридцята спроба.

Тридцять п’ята.

Сорокова...

На цей момент Кассандра вже збилася з рахунку.

У грудях Стаса палало.

Кожен вдих віддавався болем.

У вухах з’явився глухий шум.

Світ навколо на мить почав хитатися.

Їй здалося, що ще одна спроба — і тіло просто не витримає та звалиться на підлогу.

Але вона продовжила.

Бо за дзеркалом була Естріта.

Її світ.

Місце, куди вона мусила повернутися.

Місце, яке чекало на неї по той бік цієї холодної, непроникної межі.

Кассандра вимовила останні слова майже беззвучно.

І тоді дзеркало здригнулося.

Зовсім ледь помітно.

Кассандра завмерла.

Поверхнею скла пробігла дрібна брижа.

Відображення кімнати почало розпливатися, наче зображення опинилося під товщею води.

Марина мимоволі відступила на пів кроку.

Брижі посилилися.

Стіни у відображенні почали зникати.

Меблі розпливлися, втрачаючи свої обриси.

А потім увесь простір усередині рами провалився в непроглядну темряву.

Темряву, що ніби дихала холодом.

З дзеркала повіяло крижаним повітрям.

Кассандра відчула, як шкірою Стаса пробіг морозець.

Вийшло.

Після десятків безрезультатних спроб межа між світами нарешті піддалася.

Кассандра важко видихнула.

Їй хотілося просто опуститися на підлогу й хоча б кілька хвилин віддихатися.

Але часу не було.

— Ходімо... — насилу вимовила вона.

Кассандра зробила крок уперед.

Нога торкнулася чорної поверхні.

На мить тіло Стаса наче наштовхнулося на невидиму перешкоду.

Кассандра напружилася.

Ще один крок.

Межа здригнулася.

І пропустила її.

Стас зник у чорній поверхні дзеркала.

Марина ступила слідом.